– подумав Ґендзі, але не відповів, а лише всміхнувся, бо, видно, не хотів говорити про чиїсь сильні чи слабкі сторони. Взагалі йому не подобалися люди, які шукали в когось іншого вади або відкрито виявляли до нього свою зневагу. Навіть про Удайсьо[117] він нічого не говорив. У світі Удайсьо вважали людиною з тонкою душею, але годі було сказати, яким він був насправді. Адже не виключено, що в ролі зятя він міг виявитися далеко не таким бездоганним.
Стосунки між Ґендзі та пані Ханацірусато все ще були вельми дружніми, але спали вони окремо. «І чому ми так віддалилися одне від одного?» – з жалем подумав Ґендзі. Жінка ніколи не ображалася за те, що про пишні свята, які справлялися в садибі на Шостій лінії, вона дізнавалася лише з чуток. А от сьогодні на превелику радість їй нарешті пощастило самій спостерігати таке рідкісне видовище зі своїх покоїв…
«Коням не до смаку» —
Так славиться лепеха
Прибережна.
Але сьогодні, на свято,
Її не забули нарвати», —
тихо промовила жінка, і хоча нічого особливого не було в цій пісні, Ґендзі вона глибоко зворушила.
«Як норці по ставку
Вільно плавають
Нерозривною парою,
Так і рис водяний
Не розлучити з лепехою», —
відповів він. Його пісня також була відвертою.
«Хоча мені не вдається часто з вами зустрічатися, я почуваюся щасливим, коли можу вас побачити», – вимовив він щиро, знаючи, що жінка надто скромна й не побачить в його словах якогось двозначного загравання. Віддавши гостю свою постіль, пані Ханацірусато лягла неподалік, відгородившись переносною завісою. Вона давно вже звиклася з думкою, що спати з ним разом не годиться, та й сам Ґендзі ніколи не вимагав цього від неї.
Цього року пора злив тривала довше, ніж звичайно, без жодного просвіту, і від нудьги жінки у садибі на Шостій лінії шукали розваги у повістях з картинками. Пані Акасі, підготувавши кілька таких сувоїв з картинками й текстом, відсилала їх дочці. Та найгарячішою прихильницею повістей була Тамакадзура, панна із Західного флігеля, бо раніше в провінції нічого такого не бачила. Весь свій час вона віддавала їхньому переписуванню і читанню. Багато з її молодих служниць уміли добре малювати і писати. «О, скільки дивовижно різних доль зібрано в цих повістях! – думала панна. – Хтозна, це правда чи вигадка? Але нікому не довелося пережити такого, як мені». Та найбільше її вразила повість про дівчину із Сумійосі[118], популярну як колись, так і тепер, тим, що втеча героїні від Кадзое-но камі нагадала їй про давній страх перед Тайфу-но ґеном.
Помітивши розкидані то тут, то там сувої з повістями, Ґендзі зауважив: «О, яка марна трата часу! Здається, ніби жінки народжуються тільки для того, щоб піддаватися чужому обману. У повістях, які ви читаєте і переписуєте, зовсім мало правди, та ви, знаючи про це, все одно, як у нестямі, вірите таким небилицям
Тобто Хіґекуро.
У «Повісті про дівчину із Сумійосі» («Сумійосі-моноґатарі») розповідається про дівчину, з якої мачуха знущалася, збираючись навіть віддати за старого Кадзое-но камі, але вона втекла й оселилася в Сумійосі. Оригінальний текст повісті не зберігся.
