душ: а чи було вознесіння, чи це їм не приснилось і чи взагалі бачив хто Христа після того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зібралися під негоду апостоли у дворі Єрусалимського храму, щоб на власні вуха почути у громовому гуркотінні голос Спасителя.
Сумніви щодо божественності Христа почали діймати апостолів відразу після того, як його схопили леґіонери й повели до прокуратора, а потім жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учні ганебно повтікали, забувши вмить про торги за перше місце біля Вчителя, й не всі бачили, як його розпинали.
Крім Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пішов Тома з цікавості на Голготу, бо все ще очікував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, ішов Тома хресною дорогою пригноблений зневірою, і тільки Марія Маґдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нічого у світі не боялася і єдина, мабуть, беззастережно вірила в надприродність Ісуса, бо найкращим доказом цього було її власне зцілення: в її душі народилось те, що в блудництві мало б навіки втратитись – звичайна й могутня людська любов.
На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?
Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»
Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…
Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:
«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».
І з’явився за
