осторонь: здавався він злобним, підступним, тож довір’я до нього не мав ніхто. А все ж Юда цікавив Тому, й вони часто наодинці розмовляли, через що після Юдиного самогубства всі апостоли, крім Андрія, який навіть від найнепомітнішої людини чекав корисного діла для віри, відвернулися від Томи, залишивши його сам на сам з ордою покутних думок.
Та незважаючи на доброту й благородство Андрієве, зближення між двома мандрівниками не відбулося: про якісь сумніви і здогадки Андрій і думати не захотів би, тож за всю дорогу до Кесарії дізнався Тома від Андрія лише те, що той почув від Луки: посланці від антропофагів уже прибули з Матеєм до Ольвії й чекатимуть на викуп у Верхньому місті біля храму Зевса-вседержителя.
Одне тільки зважився попросити Тома в Андрія.
– Дай мені, – сказав несміливо, – ті дві лепти, що поверх двохсот срібняків. Я знаю Божу жінку Анну й віддам їй ялмужною – нічого ж бо вона не має…
І повернув Андрій Томі дві лепти, які переважували двісті динарів, зібраних у багатих людей на викуп Матея, як сказав Христос, – бідна жінка пожертвувала більше від усіх: кинула в карнавку все, що мала.
У кесарійському порту стояла біля причалу величава червоновітрильна римська трієра, готова вирушити до Ольвії. Команда прийняла апостолів на борт за невелику мзду – як пілігримів від ольвійської юдейської громади, що відбували паломництво до Єрусалима на велике свято Шавуот.
III
І знову знайоме таланіння, пронизливе й уїдливе, почало вливатися в пустельну кумранську чашу, що перекинулась, розбилася й вихлюпнула з себе густу патоку Мертвого моря, а крешем хребта між вершинами Дук і Нево вперлася в небеса і там плавилася під сонцем; розбита чаша пустелі не втримувала в собі переситного дзвону, й розтікався він по заюженому безмежжі, котився хвилями тремтливих міражів, наповнював печеру вщерть, і знав уже Тома, що так звідомляє про своє наближення Азазель, подібно, як блискавки й громи провіщають Божий голос.
Його очі прикипіли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибір, а він не зумів тих слів розтлумачити й записав їх на папірусі, щоб не забути, – чи ж то цією загадкою має розпочатися книга Благої вісті від Томи? – і тепер знесилює свій мозок над дилемою: з’їсти лева, щоб він став людиною, чи дати себе на поталу – і звір очоловічиться?.. А хто ж той лев, де він, чи не запізно поставив Азазель перед Томою загадку: звір уже вдосталь пожер людей і не олюднився, зате людина може озвіріти на дикій трапезі.
Навіщо підступний Азазель закрутив мені голову саме в той момент, коли я задумав викласти на папірусі весь мій життєвий досвід – для застереження ще ненародженим, щоб вони колись не спотикалися в невизначеності, як нині я, щоб навчилися виминати Сцілли й Харібди небезпек – земних і небесних? А чи скристалізувався у мені мій досвід у чітку, мов формула, думку, чи міг він визріти в цей стлумлений двома епохами час,
