накопичувалося горами в пристані і вздовж вулиць, які вели до розчинених, з поламаним залізяччям брам; Нижнє місто зяяло руїнами, де тулилися бездомні жебраки й злодії, – і тільки Верхнє із заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височів храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвії; а музиканти, давні вчителі яких супроводжували колись урочисті процесії на святах Аполлона й шалені діонізійські вакханалії, сиділи нині із своїми лірами, кіфарами й барбінтонами вздовж доріг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.
Андрій Первозваний зупинився перед кам’яними східцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом між нужденністю Нижнього міста й величавим із рядами коринфських колон храмом, який самотньо височів у Верхньому й ніби волав до небес про кривду, заподіяну старому славному полісу, – й уперше за всю дорогу заговорив:
– Бачиш цей храм, Томо? То вже не життя, а історія. Sic transit gloria mundi. А ми розпочинаємо нову епоху – не Зевса, а Христа.
Тома, втішений, що заговорив урешті його супутник, мовив обережно, щоб не сполохати Андрія, бо знову надовго замовкне:
– А чи впевнений ти, що наше святе діло, яким започатковуємо нову епоху, залишиться в історії?
– В історії? – різко відказав Андрій. – Наша справа житиме вічно й ніколи не стане, як цей храм, німим свідком минулого.
– Блаженні віруючі. Але ж так думали колись і греки, а ось дикий сколот гарцює над еллінською культурою, і осквернює її хамством цивілізований Рим… Що ж ми закладемо для вічності нашої релігії – новітні храми, свята, звичаї, книги?
– Милосердя й любов. Ці духовні цінності, Томо, які сьогодні ще важаться шматком хліба, завтра будуть самоцінними. В час занепаду духа зароджується ідея духовності – навічно. Бо людина завжди матиме душу й потребуватиме для неї поживи. Людина ніколи не стане твариною, Томо! Чому ти весь час сумніваєшся навіть у такому, що ясне, як Божий день?
– Я не можу сліпо вірити, мов праведний Йов, Андрію. Я намагаюся збагнути істину, а не тільки визнати її, – чому ти вважаєш це гріхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маємо боятися проникнути в його містерію? Аж тоді можна стати апостолом Месії, коли в собі його відчуєш… Я ще не відчув: ідея, закладена в Нагірній проповіді, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мій народ?
– Сказав Ісус: любіть ворогів ваших, – невпевнено промовив Андрій.
– О, саме через це й мучать мене сумніви щодо божественності Христа, я навіть умисне навіюю їх собі, коли згадую ці Ісусові слова. Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошує Бог, то це не заклик, а вирок, який прирікає мені жити вічно в неволі; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подібне побажання, то я можу й не прийняти його, як від людини, що має право помилятися.
– Воля,
