крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.
Не знали Ісусові учні назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили їхні серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони – на безводді й безхліб’ї, в пустелях, пісках і солончаках – мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська?.. І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чей же ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?
Апостоли йшли, виминаючи непевних кочівників, які денеколи з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скіфи-антропофаги, в котрих Андрій з Томою викупили Матея, й хоч не йняли вони віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігалися бородатих понурих людей, які жили за поконом кочев’я: ходила ж бо чутка у грецьких полісах, що скіфи обертають чужинців у рабів, заздалегідь осліплюючи їх, щоб не втікали; скидають засуджених на смерть із урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних огнях, – про це розказав Томі й Андрієві Матей, застерігаючи їх перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож мандрівники ховалися далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.
Знав Андрій, що це ще не той край, де йому звелено хрест поставити; він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли завис над ним вогненний язик в день зіслання Святого Духа, тож мандрували вони з Томою далі й далі, поки не спустилися із плоских гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.
Над річкою то тут, то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був обгороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, бочівочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах річки тихо паслися корови, й звідусіль ніби пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки й слова й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному
