Як довго йшли ми з неволі, виригуючи єгипетський хліб, що ним з ласки Твоєї один тільки раз нагодував наш народ Йосиф? Яка ж постигне гебреїв іще кара за те, що заспокоєні вибраністю й марно сподіваючись на Твій абсолютний розум, котрий підмінив їм розум їхній, не зуміли піднятися духом до тієї висоти, щоб зуміти відрізнити злодія від Бога й зважитися вибрати для свого діла не Варавву, а Христа?
Від хати до хати, від села до села зиґзицею шугала вістка про двох провісників нового Бога, що зійшли на оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрують на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна сходить їй назустріч й благословить зелену україну.
За апостолами гурмою йшли увірувані орії, супроводжуючи Божих людей до свого храму, щоб жертву данапрівському Богу зріли – чей же один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який дав рід добрим і злим силам, людям і тварям й послав на землю свого сина Даждьбога, достоту, як Яхве Ісуса.
Було цікаво, але й тривожно: а що коли це пройдисвіти й облудники? Йшли збентежені оріяни за апостолами до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.
Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – усе змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.
На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без даху храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у простягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а туловище його ділилося на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.
Тома приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим самим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог Достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки
