– було нечуваним блюзнірством: після такого святотатства осквернений храм мусив би згоріти, й самі гебреї стерли б із лиця землі його слід.
Тільки-но виїхав із Кесарії Понтій Пілат у позолоченому повозі, попереду якого вилаштувались преторіянці й ліктори, що двигали на ношах погруддя імператора, як на всій дорозі – скільки її від Єрусалима до резиденції намісника, а не менше п’ятисот стадій – суцільною процесією рушив безмовний народ і загородив намісникові проїзд, й ніяка сила, навіть смерть, не змогла б завернути людей назад. Пілат підвівся у повозі – обличчя його налилося кров’ю – і змахнув рукою: гикнули центуріони – й помчали вершники обабіч дороги. Тратуючи людей, вони проривали суцільну колону, ділили її на частини й дротяними нагайками з уплетеними в них свинцевими кульками лупцювали безборонних, загортаючи й женучи їх поперед собою юрбами – до мурів міста, на іподром.
Понтій Пілат врізався повозом у натовп, що безконечно напливав і його не меншало, він викликав мовчазний народ на відвертий бунт, та юрба була німою: ні криків, ні погроз, ані благань не почув намісник; ця тиша бентежила його, й він спитав урешті:
– Чого ви хочете?
– Заверни назад лікторів з ідолом, тоді розійдемося, – виступив наперед вождь зелотів Юда з ґалілеї.
– Неймовірно… Немислимо!! – заревів прокуратор. – На самого імператора руку підняли? Та чи ви знаєте, бидло, що цим ви образили весь римський народ і заслуговуєте кари? – Пілат знову змахнув рукою й скомандував: – Рубати їх!
А тоді сталося те, чого прокуратор сподіватися не міг: весь натовп, немов за єдиним наказом, повалився на землю, люди оголили спини.
Незворушно стояв німотою вражений прокуратор, врешті кволо кивнув лікторам, що несли погруддя Тиберія, й ті миттю зникли з ношею за мурами міста.
– Перемога, юдеї! – гукнув Юда ґалілеянин. – Перемога!
Й натовп галасливою процесією подався назад до Єрусалима.
Була п’ятниця – останній день перед пасхальною суботою: до столиці Юдеї стікалися прочани з усіх світів. Понтій Пілат, стривожений непокорою підданих, узяв із собою додаткові когорти й розмістив їх гарнізоном у Антонії, сам же оселився в палаці Ірода Великого…
На початку місяця адара[5] сказав до Ісуса брат Яків – назорей, який ніколи не стриг волосся, не їв м’яса, а коліна мав мозолясті, мов у верблюда, бо цілими днями молився навколішки в синагозі за людські гріхи.
– Приходили посланці від Юди ґалілеянина і втретє: якщо ти Месія, мовили вони, то маєш повести народ проти римлян… А ти твердиш водно, що прийшов до нас не від світу цього. І через тебе соромлять нашу родину сусіди, а тебе називають блаженним. Твоя мати Марія вже й по воду до джерела піти не може: кепкують з неї… То йди з ґалілеї в Юдею. Нехай і там побачать люди ділá, що ти їх робиш. Ніхто ж бо не
Лютого.
