акацій, кипарисів і тополь, і, може, думав Учитель про те, що ось на цьому місці, недалеко від Єрихона, де в старі часи Ісус Навин перебрідав з гебреями ріку, заходячи в обітовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й відтоді розпочався в Icyca месійний чин, а нині вже – кінець…
Ісус ішов попереду, а ми, пригноблені й зажурені, тяглися за ним, мов журавлі, крутими стежками і, певне, кожен по-своєму трактував слова Учителя, мовлені впівголоса Петрові, а я був, як ніколи дотепер, роздвоєний, роздертий, розшарпаний: усе своє життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мій народ на битву, і сам готовий був іти серед перших на смерть за волю батьківщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке візьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волі ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на коліна півсвіту, а Юдея – то ж мізерний клаптик землі, який не вмістить на собі й кінноти римської. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месією, а не земним вождем, і йти за ним, куди він кличе – до Царства Божого, і на тій дорозі підрости, викшталтуватися, духовно зміцніти й фізично – теж, а потім мирно перемогти здеморалізованих сваволею римських варварів – своєю моральною перевагою…
У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Каріота – він ішов поруч зі мною з перекинутою через плече торбою, в якій тримав випрошені в людей харчі і гроші; його зизуваті очі начебто виминали мій погляд, та потім їдко вчепилися в мене й зблиснули злобною радістю: він зрозумів, що я не вірю в божественність Ісуса так само, як і він, що ми – однодумці, тож треба нам спільно виходити з цієї небезпечної гри, в якій зайшли надто далеко, – поки не пізно; наші зчеплені погляди помітили й інші апостоли, на нас почали падати їхні скрадливі позирки, і я побачив у них той самий страх, зневіру й бажання мерщій розійтися по домах. Я засоромився, бо те, що апостоли готові були так радо розділити мої сумніви, засвідчило, що мої вагання – то не розважливі думки мужа, а страх ницого боягуза; я глянув на Андрія й заспокоївся: первозваний апостол був побожний і врочистий, як завжди, і в очах його не чаїлося й дрібки зневіри чи страху.
Тоді мені подумалося вельми крамольне, й пройняв моє серце біль за мій народ, уособлений нині в його вибранцях – апостолах. Якщо вилучити з-посеред нас одержимого Андрія і скептичного, який хто знає про що думає, Матея, то учні Ісусові горнуться до Вчителя виключно з користі, бо він їх нагодовує, напоює й обіцяє щасливе життя. Навіть якщо брати спонадіяного на повстання Симона Зелота, то і його сподівання суто земні, і мої – теж. Усі ми, весь наш народ – ще не готові зрозуміти того, що проповідує Христос: свято душі, можливість бачити в житті щось вартіснішого від їжі, безмежну радість усвідомлення своєї відмінності від тварі, здатність мислити, любити й страждати, щомиті виявляючи свою духовну сутність – таку близьку до сутності Божої. Не доросли ми ще до цього…
Але ж прагнуть дорости хоча б одиниці. Ось проходять апостоли
