як це сталося під час зустрічі з Ісусом, а з власної волі, з власного запалу і невсипущого жадання свободи, якої ніде не побачив навіть здалеку, не те, що зміг би діткнутися до неї, – ні на батьківському полі, ні в помаранчевому своєму саду, ні в товаристві одинадцятьох учнів Ісуса, ані в словах самого Вчителя, які закликали до вселюдської любові, всеможної терпеливості й до нескінченного очікування благодаті під тяжким примусом беззастережної віри. А цей пророк кликав до дії: «Сокира вже біля прикорінка, – говорив він, – кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і у вогонь кинуть».
Я все життя прагнув діяльності – практичної, бо єсьм селянином зроду, який до всього, що творить, дотикається пучками; так я перстом діткнувся до самого Бога і увірував; без тієї віри я був би вихолощений, як линовисько вужа, але дайте мені ще й земного вождя, який би не лише облагороджував духом, немов Мойсей гебреїв у Аравійській пустелі, а й повів полки повсталого народу на битву, як Ісус Навин, – із списами, луками, таранами й трубним звуком.
Був це Йоан Хреститель, живий во плоті, хоч і страчений на забаганку Сальомеї Іродом Антипою багато років тому: певне, воскрес Йоан, щоб прийти до народу, який загибає, – не дозволив він собі вознестися назавше в небо, щоб сісти поруч з Вітцем й погрожувати помстою за свою смерть; Йоан Хреститель вернувся на землю, щоб здерти полуду з людських очей і очолити прозрілий народ.
Я підбіг до нього, щоб вчути рятівні для мене слова, і я вчув їх:
– Тримайтеся землі своєї, не розпорошуйтесь по світу, бо ніхто ніколи не збере вас більше докупи, а як і зійдетесь колись, то немічні, розсварені, ворожі й роздерті будете й не зумієте вже побудувати справжнього юдейського царства на юдейській землі; апостоли, не втямивши Христової науки, просвіщають нині чужих владик і будують у чужих землях чертоги, в яких гебреї житимуть, погорджувані слугами: тримайтеся землі своєї, бо вона у вас єдина – завтра пізно буде повертатись, зваблені принадами чужих країв, зостанетеся в них без вух, язика, серця й лику гебрейського й братимете принизливу милостиню з рук просвіченого самими вами господаря!
– То для чого Господь зсилав на апостолів свого Духа? – запитав Тома в розпачі. – І хто ж тоді Месія – ти чи Христос?
– Христос – то Дух нашого Бога, втілений у людину, яку я хрестив на Йордані, а вести вас до земної волі мав я: де ж ви були, апостоли, коли мені стинали голову, де ж ви були, коли римські леґіонери виводили Ісуса з Гетсиманського саду? Чому ви так легко позбулися небесного й земного проводирів своїх? Хіба не втямили, що Господь послав нас обох на землю ради вашого спасіння: в один час ми були зачаті й діяли на землі одночасно – перший рятував од скверни душі, другий призначений був до земних трудів з орудою меча. Ми удвох були єдиним Месією, і ви обох дозволили вбити: одного віддали на розп’яття, а другого покинули в темниці, і зостався
