мудрість ми могли б почути і від Закхея; не потрібне нам твоє царство, в якому ще невість-скільки бідувати доведеться, краще вже залишатися під Римом, в римській державі хоч їсти є що: раб працює і раба годують!
Пасхальної суботи ми досягли Єлеонської гори, де зібралися тисячі люду – віруючих і роззяв, – цікавих побачити Месію; незрячі паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав тріумф. На схилі Єлеонської гори, в Кедронській долині й біля Золотої брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем і вітати його. Юда ґалілеянин із зелотами сновигали поміж натовпом, заохочуючи й підбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сіона, се цар твій гряде, осанна!» З вежі Антонії зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б він ринув до палацу Ірода, де резидує Понтій Пілат.
Ісусові привели ослицю, і я не міг збагнути: насміхаються з нього сліпці чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, ніби вилиті статуї, в Кедронській долині й біля Золотої брами храму; Ісус сів верхи на ослицю, і розступився натовп перед ним – печальним пілігримом з обличчям янгола, улюбленцем наївних простаків і мудрецем, якого за розум зненавиділи гордовиті книжники.
Я вбирав у себе його образ і бачив, як ця людина вмить оголюється перед тисячоокою публікою у своїй природній простоті й водночас закривається перед усім світом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крізь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачі, гриміли барабани; Ісус був розчулений і водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка черні висміяти й розтерзати його за те, що насмілився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослі, а теж – і піти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гіршого ворога, ніж натовп.
– Благословен, хто гряде в ім’я Господнє, осанна во вишніх! – ревів натовп, а перелякані фарисеї благали Ісуса, щоб заборонив юрбі вітати його, адже кожної миті можуть вихопитися з Антонії леґіонери, щоб посікти народ, і каміння тоді заговорить… Я ще не міг знати, що за кілька днів ця сама юрба буде домагатися в Пілата кари для облудника, який всує царем себе назвав, і не сліпці будуть у цьому винні, а він, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розуміючи того, що народ його приймає за ватажка земного і ніхто про Царство Небесне й не помислює.
Думав я: якщо ти, Ісусе, і справді Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якій повірив би народ… Благав його в душі: зійди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся крові, сам готовий був піти з ним на битву, бо зрозумів остаточно: спочатку воля, а потім Царство Духа. Та не знав я ще тоді, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готової волі…
Ісус не звертав уваги на захоплені вигуки, заклики й благання: чим більше йому слави додавалося, чим вищий
