ав рукою, проганяючи надокучливих зайд.
Тринадцятий трамвай, проїжджаючи повз Олегівську, весело дзенькнув, зупиняючись неподалік епіцентру яблучного аромату. За мить, немов йому у відповідь, рипнула хвіртка.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу!
Голос дзвінкий, як трамвайний дзвінок. Ще не дорослий, вже не дитячий. Худорлявий хлопчина на мить спинився біля хвіртки, потім стрімко рушив рівною доріжкою, викладеною плиткою ще батьком теперішнього власника обійстя, паном Адамом Володимировичем. Простягнув газету, усміхнувся. Тарас Адамович відповів усмішкою, зняв з плеча чистий рушник, витер широку долоню, лишивши на полотні плями від яблучного соку. Знов закинув рушник на плече, підвівся й узяв газету.
– Час для ранкової кави, – промовив, зігнавши осу з рушника, – приєднаєшся?
Хлопчина, вказавши на повнісіньку сумку, хитнув головою. Ранок – час рознощиків газет, його не гають на каву навіть з колишнім слідчим розшукової частини Київської міської поліції Тарасом Адамовичем Галушком. Чоловік примружив око:
– Іншим разом?
– Якщо ваша ласка. Дякую за запрошення, – чемно проказав хлопчина, рвучко обернувся й мало не бігцем попрямував до хвіртки. А далі – в центр, туди, де незабаром завирує життя міста, що нині прокидалося.
Кость приносив газету щоранку у визначений час – така була домовленість. За пунктуальність Тарас Адамович платив з надлишком, ніколи не вимагаючи решти. І за кмітливість, бо окрім традиційного «Киянина» той нерідко прихоплював у друкарні, де працював, інші газети, якщо новини в них могли зацікавити колишнього слідчого. Підліток рано осиротів, і його забрала до себе тітка, що жила неподалік.
Тарас Адамович дбайливо вкрив рушником відро з нарізаними яблуками й рушив до будинку, де в затишку акуратної кухні чекала на нього стара джезва – спадок від діда.
У кухні чисто, як у лабораторії. Для Тараса Адамовича це і є лабораторія. Тут він досліджує та експериментує. Змішує смаки й аромати. Сусідські хлопчаки – постійні учасники експериментів і перші дегустатори – наче оси, злітаються до будинку колишнього слідчого куштувати варення.
Мідну джезву, потьмянілу від літ і рук, що її тримали, дід Тараса Адамовича привіз як військовий трофей разом зі спогадами про надсмачну каву, що її пив десь далеко від рідного міста. Спогади про війну лишив на Закавказзі. Онук не розпитував, дід відмовчувався. Під його суворе мовчання Тарас Галушко перемелював зерна на дрібний порох, відміряв три ложки у холодне мідне черево джезви. Дід мив її у крижаній воді, каву нерідко варив, спершу розтопивши лід. Онукові наказував джезву на відкритий вогонь не ставити, тільки в пісок.
Він часто згадував діда, що багато років тому знайшов спокій на Щекавицькому цвинтарі поруч з могилою сина – батька Тараса Адамовича, коли змішував пісок з сіллю й занурював джезву в їхні теплі обійми. Так кава нагрівалась, але не закипала. Відтак наливав її в маленьку філіжанку по вінця. Крісло-гойдалка з лози на просторій веранді, газета й кава – традиційний початок дня аж до морозів.
У джезві напою на три філіжанки. Першу Тарас Адамович зазвичай випиває, пробігаючи очима заголовками. Другу – обдумуючи прочитане. Третю можна запропонувати гостю – хлопчині, що приносить газети, сусідові, що привітався через огорожу, значно рідше – давнім друзям, адже вони вже віддавна не турбують Тараса Адамовича до десятої ранку.
Найкраще – закінчити всі справи в саду й дочекатись, коли сонце зупиниться над дзвіницею Флорівського монастиря, повітря стане густим і гарячим. Полуденна кава особлива. У такий час Тарас Адамович знімає солом’яного бриля й лишає його на кілочку біля дверей. Повертається до джезви, виливає залишки вже холодної кави у філіжанку, додає молока і вершків. Напій охолоджує й бадьорить водночас.
Холодну каву з вершками любить пити його французький шаховий партнер за листуванням Арно Лефевр, називаючи напій le mazagran. Ковтаючи мазагран, Тарас Адамович читає листи від мосьє Лефевра.
Нині вони неабияк затримуються: чекати доводиться тижнями. Отож і читати їх слід неквапом – на знак поваги до діяльності поштової служби в умовах війни. Останнього листа від шанувальника холодної кави з вершками Тарас Адамович не відкривав відучора.
У ньому – хід, який може вирішити долю їхньої партії, оповідки про паризьку погоду і балет, жарти про знайомих і роздуми про війну. Мосьє Лефевр називає себе колегою Тараса Адамовича, хоч вони обидва вже давно залишили службу в поліції. Він пише акуратним, майже жіночим почерком, проте нерідко дивує Тараса Адамовича несподіваними атаками на шахівниці. Французький норов.
Час за клопотами в саду минає непомітно. Поставивши на невеличкий столик філіжанку з кавою, Тарас Адамович бере до рук ніж для конвертів і звичним рухом акуратно розтинає папір. Дістає довгоочікуваний лист, відкладає ніж і відкидається в кріслі. Холодна кава й затінок на веранді
