мало не в кожному реченні. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би інше слово – frivole[2]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?
– Ви теж так думаєте?
– Як?
– Як у поліції. Що вона просто десь розважається?
Отже, вона вже ходила в поліцію.
– Так, вже ходила. Майже відразу. Слідчі сказали, що балерини… не зникають надовго.
– Вам запропонували почекати?
– Так. Але Віра ніколи б не вчинила так зі мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.
ЇЇ впевненість була цілковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?
– Розумієте…
– Просто «Міра».
– Розумієте, Міро, я – не слідчий. Вже давно.
– Сильвестр Григорович сказав, що колишніх слідчих не буває, – впевнено проказала дівчина.
Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий і болючий мат у три ходи в їхній партії. Вголос запитав:
– А Сильвестр Григорович…
– Чоловік подруги нашої матері.
Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловіка до будь-якої обіцянки. Як він одразу не здогадався! Марта нерідко ділилась із ним рецептами консервованих томатів, щебетала про ціни на цукор чи оповідала міські плітки, однак враження легкості й поверховості у розмові з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залізною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цій тендітній сестрі балерини не було до кого звернутися в Києві?
Чай було випито. Дівчина відставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денці. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Києва. Зрідка міг провести вечір в Опері, однак останнім часом надавав перевагу домашньому затишку, партії в шахи з далекими партнерами чи неквапній праці в саду. Тишу в садибі порушували хіба що дзвінкі голоси сусідських хлопчаків, що зліталися на ласощі, – смакувати варення за новими рецептами.
Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналізували його пошуки, вловлювали найменші відтінки смаків, давали поради, пересипаючи їх власними або вигаданими історіями й сміхом, а потім так само швидко розліталися, лишаючи господаря з новими ідеями для експериментів. З ними було легко й весело. Вони не вимагали від нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болісним поглядом синіх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишніх слідчих не буває». Бувають. Мосьє Лефевр – теж колишній слідчий. C’est magnifique він писав не тільки про балет чи мазагран, але й про своє рішення піти з поліції.
Тарас Адамович стомлено прикрив очі, згадуючи свій останній день на службі. Його вітали, з ним прощалися. Подарували навіть іменний годинник, хоч гравер і припустився помилки, вигравіювавши замість «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухляді.
Так само зачинився від метушливого Києва у своїй садибі-фортеці зусібіч
frivole – легковажний (
