веранду.
Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.
– Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.
– З якого питання? – не зрозумів той.
– Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.
Гість недовірливо подивився на нього.
– А що це? – перепитав.
– Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.
Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.
– Що скажете?
– Це щось неймовірне!
– D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.
Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.
– Що ж, тепер можемо перейти до справи.
Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.
– До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:
– Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!
Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.
– Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.
Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:
– Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.
– Дякую.
Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?
– Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.
Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:
– Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?
Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?
D’accord – добре (
