у «Семадені».
– А ви?
– Кілька разів.
Тарас Адамович почухав скроню і знову щось занотував.
– То ви поговорили з художником?
– З ким?
– З художником, що робив костюм?
Міра закліпала очима.
– О! Так, вибачте. Я перескочила відразу на «Семадені».
– Це я вас заплутав, – спокійно сказав Тарас Адамович.
– Так, я з ним поспілкувалася. Прізвище, здається, Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за кулісами й провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він чудовий.
– Це справді так?
– Не впевнена. Я не надто розуміюсь на мистецтві. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрічками. Але в танці… виглядало неймовірно.
Вона замислилась.
– Отже, він провів її до гримерки. Проте коли ви дістались туди, Віри вже не було.
– Так.
– І з того часу ви її більше не бачили?
– Так.
– Отже, художник та балерина, яку ви зустріли в гримерці, бачили вашу сестру останніми?
– Так. І ще – бородатий чоловік.
Тарас Адамович закрив записник.
– З ким ваша сестра повинна була зустрітися в «Семадені»?
– Я не знаю напевне.
– Вона ж мала вас хоч попередити.
Міра знітилась, потім сказала:
– Здається, це мали бути військові. Офіцери.
– Ви когось з них знаєте?
– Один із… шанувальників Віриного таланту – штабскапітан Сергій Назимов.
– Ви бачили його в «Семадені», коли розмовляли з офіціантом?
– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офіціанта і хотіла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Віру, сказав, що вона не прийшла. Я відповіла, що шукаю її.
– Ви розповіли в театрі про зникнення сестри?
Міра опустила очі.
– Так. Пані Ніжинська, здається, здивувалась і трохи розсердилась. Інші… Гадаю, їм байдуже. А деякі, можливо, навіть зраділи…
Він співчутливо подивився на дівчину.
Сквер знову заповнили дівчата у світлих блузах і капелюшках. Певно, лекція скінчилась. Міра сиділа на лавці, обережно перебираючи пальчиками застібку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскіт води заспокоює. Курсистки щебечуть про щось одна одній. Деякі – зовсім юні, легковажні, наче метелики, розгортають книжки, переповідають плітки. Є й інші – в довгих вузьких спідницях, з високими зачісками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорів чи готуються до ролі суворих гувернанток. А тут, біля нього на лавці сидить дівчина в капелюшку й думки її не про вчительську кар’єру, лекції чи залицяльників.
– Міро, – звернувся він до неї, – я спробую знайти вашу сестру. Зізнаюсь, що мені було б простіше зробити це, якби я ще служив у поліції. Як приватна особа…
