граф роз’єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку, так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо. Що ж далі? Он сидить жінка і продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев’яні, – лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я – котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, в кут, не було змоги від них вивернутися, ми вскочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати. Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа – а той, уявляєте, залазив до воза задком, – а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і… бричка зникла.
Ви вже мені вибачте… Якби ж то я міг… Така вже погана звичка в мене… розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.
Отож ярмарок!
Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій. Наступного дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре зустріли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: «Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!» Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.
Тепер я часто сідав на коня і приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:
– Дозвольте мені більше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.
– Хіба Ви брешете?
– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до ніг, цілую Ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше Вам не брехати.
Вірите, я… я тої ж миті перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з’явилися дивні плями». Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.
Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що випасалися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці вони мали оббиті залізом, була в них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовків і ведмедів водилося там, наче курей. Було їх страшенно багато й плодилися вони, як євреї.
Служив там чорний вівчур. Називали його Вугликом. Був він
