мене батожитиме сама господиня, – каже він, – то я згоден щодня бити тарілки». Розумієте? І вони обоє засміялися.
Приходили й сусіди.
Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили, скажу я вам.
Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі. Маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляєте – переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.
Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, старого пана звали Шебіґ, Соломон Шебіґ. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштайном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштайном, казав він, то чому мені не бути Шебігштайном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому. «Виявіть мені честь, приходьте з візитом!» – він регоче. А покажете на двері: «Геть звідси! Пішов!» – теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль із Парижа; п’є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки й хреститься перед трапезою та після неї.
Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного чоловіка, якого бачив удруге, він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає «Єще Польська не зґінела»; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: «Віват! Хай живе!» і п’є з брудних жіночих черевичків.
Преподобний пан Мацек, сільський священник – втілення справедливості, він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, чи одруження. Найбільше цінує він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тоді як інший на його місці сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честі!»
А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й – подумати тільки! – доктора філософії.
А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.
Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.
Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала
