захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:
– Кажуть, дитина – запорука кохання.
Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.
– Запорука кохання! – вигукнув він. – Маєте рацію, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.
Цілий ранок воюєш із мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чується плач моєї «запоруки кохання», бо дитяті не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м’яса й кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам ще й пісеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:
Скочив котик
На плотик
Й моргає,
Чи моя пісеньочка
Вам не набридає?
Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, уважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку…
Він почервонів і ледь запнувся…
– …Ну ось. Зціловуєш дружині щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повні стегна – аж тут кричить «запорука кохання».
Жінка вистрибує з ліжка, шасть у пантофлі й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! – чується півночі, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..
Та минув рік.
Усім якось незручно. Щось висить у повітрі. Кожен чує це і не може назвати, що ж воно.
Усюди чужі обличчя. Польські поміщики гасають туди й сюди. Цей купує коня, а той – порох. А вночі – заграва на небі. Селяни збираються перед шинком: «Це – війна або холера, або революція».
На чоловіка находить, мовби горе. Раптом відчуваєш, що в тебе є батьківщина, і її межові стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, німецьку та ще якусь землю. «Що треба тим полякам?» – гадаєш собі й клопочешся долею орла, що на повітовому управлінні, та ще своєю стодолою. Вночі ходиш довкола своєї господи, щоб нікому не закортіло пустити тобі червоного півня.
Поговорити б із кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетує «запорука кохання», бо йому на носа сіла муха.
Виходжу з дому.
На горизонті червона заграва пожежі. Повз садибу мчить верховий. «Революція!» – кричить і пришпорює далі худого коня.
У селі б’ють на сполох.
Один селянин прибиває сторч косу, надходять ще двоє з ціпами через плече. Інші завертають у двір.
– Пане! Поляки йдуть!
Я ладую свій пістоль, віддаю нагострити шаблю.
– Жінко, дай мені якусь стрічку на шапку, хоч би й дрантиву, тільки б була чорно-жовта.
Ха! Ха! Чи повірите?
