з-за пазухи пожовклу смужку паперу.
– …Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. Й відразу ж казав, чого там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж собою коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.
Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір лякав його.
Стривайте, бо я забуду…
Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі зі свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте…
З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.
– Ні, це рахунок, – чоловік сховав клаптик до кишені. – Ага, ось тут.
Він відкашлявся й почав читати:
– «Що таке наше життя? – Страждання, сумніви, страх, розпач.
Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?
Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте запитання. Уся наша мудрість, врешті-решт є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини, – любов’ю.
Люди називають її втіхою, жагою…»
На цих словах мій друг починав зазвичай гірко сміятися. «Поглянь, – казав він мені, – на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов – хіба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлює любов.
Мій Боже. А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: «Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!».
Так, любов – страждання, а насолода – порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, у якій один підкорює собі іншого. Любов – це рабство, і коли любиш, стаєш рабом. Ти відчуваєш, що жінка знущається з тебе, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокості. Цілуєш ногу, що топче тебе.
Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.
Здається, поєднався б у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов вирвати зі свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ… як сирівець. Роби з мене свою подобу!
Наче руки на себе накладаєш, кидаєшся у чужу суть, доки не повстане власна.
А тоді приходить
