Потрапили ми в біду – лісничий і я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.
А кров, знаєте, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»
Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.
– Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жінки – істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою білу пов’язку.
– Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!
Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.
Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить мені Бог мій гріх!..
Чоловік перехрестився, сплюнув і вів далі.
– …Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти». Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!
– Вибачте, – втрутився я. – Але ви не казали своїй дружині…
– Е ні, то ви вибачте, – не дав він мені говорити, майже люто. Його ніздрі аж роздувалися. – Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла? «Добре, а нащо ж тоді діти?» Гадаєте, вона змогла б? Чоловік – може бути тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину… зрозумійте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.
Курю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Дитина, звичайно, відразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкує. «Та дай вже йому», – вона має на увазі кремінь, я ж простягаю йому червону, розпечену люльку. Дитина хапає та в плач. «Єзус Маріє! Бідне дитя!» Я ж бажаю дружині гарної забави, беру рушницю і йду в луги, а там регочу до пів смерті з того, що вона зосталася із заплаканою дитиною, яка попекла собі пальчики.
Тоді моя душа вже не була такою, як раніше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помисліть самі. Наприклад, спинився ваш годинник. Настінний годинник. Ну ось. Чи дратує це вас?
– Часом.
– Добре. Отож вас це дратує. Годинник має ходити. Тієї ж миті штовхаєте щосили маятник. Пішов. Але чи довго йтиме! Знову стоїть. Ще стусан. Знову стоїть. Тут уже вас бере нетерплячка, і ви лупите й лупите по ньому. Тепер годинник уже й не думає ходити.
Так ведеться й тому, хто хоче урівноважити своє серце, його ритм, точнісінько так.
От любиш свою дружину, але хочеш чогось більшого, ніж саме тільки ліжко. Бачте, жага до жінки, то як біль. З часом він минає. Бачиш, що вже звільнений, і нічого, крім того. Бачиш, що все це, власне кажучи, ніщо, що існує щось інше, більше. Що чоловік і жінка – це щось значніше, вагоміше, ніж просто вовк і вовчиця. Та все було надаремне.
Уявіть
