із дружиною?.. Ви дозволите мені?.. Моя дружина тоді саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила «на добраніч». Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами…
На той час я судився з панством Основ’янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.
Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.
Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі в неї горіли, мов два світлячки.
Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.
Я все ще любив свою дружину.
Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.
Моя дружина теж гарячкувала від ненависті й любові до мене. Її серце, як ота квітка, що росте в затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.
Якось вона поклала мені на стіл листа, якого приніс козачок моєї коханки, і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.
Я відвернувся від неї з надміру любові, вона кипіла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.
Ходила вона тепер ривкою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.
А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.
Прийшов мій лісничий.
– Пан не ходить більше до лісу. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю, де водяться чудові бекаси.
Я страшенно любив полювати на бекасів.
– Та й вона… чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.
Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого й мало не біжу назад, додому.
Мені соромно – я ступаю навшпиньки і чую…
Мій співрозмовник раз по раз відгортав із чола волосся.
– …Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить…
– Даруйте, що потурбував, – кажу й зачиняю двері. Що ж я роблю?
Так воно вже в нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як із рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх із монархом.
Ми ж не думаємо: «Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена». У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.
Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку. То терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймах чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.
Тож чи мав я право?
Ні, не мав.
Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.
Я
