якщо не влучить?
– Він завжди влучає.
Коли дівчинка підросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти її із собою. Врешті я взяв її.
У мене була маленька рушниця, – дружина колись ходила з нею на полювання, – купив їй ягдташ і взяв із собою.
Але ж мужності було у цієї дівчинки, хоробрості, як у чоловіка. Ні! Де там чоловікові до неї! Як би це вам пояснити?
Коли ми пробиралися хащами, кажу їй: «А якщо з нами трапиться щось лихе?» Вона ж тільки сміється. «Я ж поруч із тобою!» Вона боялася тільки за мене. Коли вона залишалася вдома, її лихоманило від страху, а перед вовком вона почувалася так спокійно, наче це й не вовк зовсім, а квочка. Як ми розуміли одне одного! Мені навіть говорити нічого не треба було, вона розуміла мене з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови поміж собою.
Коли зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неї на коліна – білував тушу, а потім ми сиділи разом, і світ був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своїй дитині… І все ж не своїй! Але це була її донька! І я любив малу.
Моя дружина теж любила її без міри. І що більше дівчинка прив’язувалася до мене, то палкішою ставала материна любов.
Коли я брав дівчинку із собою, дружина вклякала коло малої, цілувала її й тихо просила: «Запишися зі мною». Але мала тільки хитала головою. Я сміявся, і вже далеко від дому, в лісовій хащі, не раз згадував ту сцену й радів, що дитина зі мною, а мати аж не тямиться вдома від страху.
Часом дружина клала дівчинці на коліна якесь шитво, але мала тільки вдавала, ніби шиє, раптом кидала роботу й втікала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина веліла їй щось зробити. Дівча дивилося на мене й не рухалося з місця.
Якось дружина не стрималася: «Він не твій батько!».
– Тоді й ти не моя мама, – відповіло дитя спокійно. Жінка зблідла, але вже мовчала, тільки зрідка плакала.
– Що за дурниці! Нащо сльози проливати? Світ-бо такий веселий!
…Мій співрозмовник вихилив останній келишок токаю.
– Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзін! Він властиво, росіянин, але це не має значення. Великий Карамзін! Як же він сказав? Не знаєте?
Він ухопився за волосся, наче хотів із голови висмикнути згадку.
– Тепер я міг би розповісти вам про свої пригоди. Усі жінки належать мені, геть усі – селянки, городянки, єврейки, панянки! Усі – блондинки, шатенки, брюнетки, руді, геть усі! Усі!
Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на… на… Ох, на що вони схожі?
Ось і тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!
…Щось болить мені голова…
І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. Її чоловіка повісили, а сама вона… Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк із вовчицею!
По десять жінок зараз, щонайменше – троє. Одна – для постелі, друга – для душі, а третя – для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою…
Він
