зайшов до шинку.
То був Семен Острів, суддя.
Сумна усмішка освітила його запале обличчя, коли він побачив нас.
– Панове! Чи довго ви вже тут? – спитав він доброзичливо. – Певно, довго. Та вже цьому не зарадиш…
– То нам можна їхати далі? – спитав мій супутник.
– Звичайно.
– Уже надто пізно, як на те пішло, – мовив мій супутник. – Мені вже надто пізно, а вам, може, й ні. Благослови вас Господь! Бувайте здорові!
Він лагідно погладив єврейку по щоці, аж кров шугнула їй до лиця. І пішов, але ще раз вернувся. Потиснув мені руку.
– Ах! Що там! – вигукнув. – Вода сходиться з водою. А чоловік із чоловіком.
Я стояв на порозі шинку, коли він від’їжджав. Він ще раз махнув рукою на прощання та зник. Я повернувся до єврея.
– О! Він веселий чоловік, – заскимлів той. – Небезпечний чоловік. Його називають Дон Жуаном із Коломиї.
Венера в хутрі
Я мав приємне товариство. Навпроти мене перед величезним коминком сиділа Венера, та не якась там світська дама, що під таким іменем вела війну супроти ворожої статі, як, скажімо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.
Вона сиділа у фотелі, розпаливши в коминку тріскотливий вогонь, відсвіт якого багряними язиками лизав її бліде обличчя з білими очима та час до часу ступні, коли вона простягала їх до вогню, намагаючись зігріти.
Її обличчя було прекрасним, незважаючи на мертві кам’яні очі, однак це й усе, що я бачив у ній. Величава богиня загорнула своє мармурове тіло в розкішне хутро й, тремтячи від холоду, згорнулася клубочком, наче кішка.
– Ніяк не збагну, вельможна пані! – вигукнув я. – Холоднеча давно минула, вже два тижні розкошує чудова весна! Напевно, ви хвилюєтесь…
– Красно дякую за таку весну! – озвалася богиня глибоким крем’яним голосом і божественно чхнула, а тоді ще раз. – Слово честі, я не можу цього знести й починаю розуміти…
– Що саме, вельможна пані?
– Я починаю вірити в неймовірне, осягати незбагненне. Я раптом зрозуміла німецьку жіночу добропорядність і німецьку філософію. Мене вже зовсім не дивує, що ви, на півночі, не спроможні кохати, ба, навіть уявлення не маєте, що таке Кохання.
– Дозвольте, мадам! – спалахнув я обурено. – Я направду не давав вам жодного приводу…
– Так-так, ви… – богиня чхнула втретє, з неповторною грацією стріпнувши плечима. – Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася і навіть провідую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на свої хутра, застуджуюся. Пригадуєте, як ми вперше зустрілися?
– Як таке забути! Ви мали тоді пишні каштанові кучері, карі очі, пурпурові уста, але я одразу впізнав вас за витонченими рисами обличчя та оцією мармуровою блідістю. Ви завжди носили фіалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену білячим хутром.
– Так, вас заворожило моє вбрання, а як швидко ви вчилися…
– Це
