скажу я вам.
Отож він… він мені не сподобався. А от моїй дружині припав до серця…
Голос мого співрозмовника став хрипким. Що більше він розпалювався, то глибшим, густішим ставав його голос і здушено виривався з глибини грудей.
– …Але про це згодом.
Тоді ми бенкетували.
Узимку приїжджали поміщики з околиці зі своїми дружинами. Влаштовувалися танці, маскаради, виїзди на санях, усе, усе було!
І моя дружина веселилася.
А влітку з’явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода в нашій сім’ї трохи відновилася.
Я ночами сидів коло її ліжка й накривав ковдрою, коли вона скидала її із себе. Якось я сказав Миколаї: «Змилосердься наді мною, прошу тебе, візьми годувальницю дитині!» Але Миколая тільки похитала головою. Ну що мені було робити? Набігли сльози на очі, і я вийшов геть. Усе було даремно.
Миколая знову майже цілий рік опікувалася тільки дитиною. Ми зрідка розмовляли.
Коли мені хотілося їй щось розповісти, то мусив починати здалеку, і моя дружина почала нудитися біля мене. Вона позіхала раз за разом, й очі їй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку, їй завжди хотілося отримати верх наді мною.
Досить мені було похвалити когось із челяді, як вона відразу ж звільняла того зі служби. Ну і, звичайно, відразу ж сварка. Або ж я кажу, що їй личить блакитна хустка. Справді, личить. Наступної неділі вже хтось із челяді з’явиться у тій хустці в церкві.
І все це на людях, так неприємно. Не хочеться завдавати їй прикрості, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бік іншого в суперечці. Завжди я не маю рації, а той, інший, має. Ну, що ви на це скажете?..
Чоловік сердито плюнув.
– …Або ж прошу її: «Люба Миколає, змилосердися, не роби мені цього». То вона й справді часом змовчить.
«А милостива пані що скаже?»
«Я скажу те, що мій чоловік каже!»
О! Лихо татарське! Їй важко змусити себе погодитися у чомусь зі мною. Як подумаю про те, то й жити не хочеться.
Якось я цілком несподівано програв велику суму. Ставки, знаєте, були високі, і я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тоді я програв усю свою готівку, коней, бричку…
Зараз він щиро із цього сміявся.
– …Що поробиш… Але я взявся за голову й сказав собі: це ти зле вчинив. Усе припинилося: друзі, сусіди…
Тільки отой приходив.
Мене, знаєте, це вже більше не турбувало. Я почав господарювати, досить успішно. А коли бачиш, як під руками проростає те, що ти посіяв, робота притягує. Зрештою, господарство також гра. Намічаєш собі план, як у гру, щоразу треба вміти його змінювати залежно від обставин, та й випадок грає свою роль. Бурі, град, мороз, спека, хвороби, сарана…
Буває, сідаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деінде: то згадую, що коня треба підкувати, або що пора у сад заглянути,
