самі далі пішли, у наступ. Коли почали шукати… Слід її вже втратили. Ми не знали: де вона, що з нею. Багато років… Скрізь писали, але ніхто позитивної відповіді не давав. Допомогли нам слідопити із сімдесят третьої школи міста Москви. Ті хлопчики, ті дівчатка… Вони знайшли її за тридцять років по війні, знайшли в будинку інвалідів, десь на Алтаї. Дуже далеко. Усі ці роки вона по інтернатах для інвалідів, по госпіталях кочувала, її десятки разів оперували. Вона матері своїй навіть не зізналася, що жива… Від усіх сховалася… Ми її привезли на нашу зустріч. Сльозами всі заливалися. Потім звели з матір’ю… За тридцять із гаком років вони зустрілися… Мати трохи не збожеволіла: «Яке щастя, що моє серце з горя раніше не розірвалося. Яке щастя!» А Машенька повторювала: «Тепер мені не страшно зустрітися. Я вже стара». Так… Якщо коротко… Це і є війна…
Пам’ятаю, лежу вночі в землянці. Не сплю. Десь артилерія працює. Наші пострілюють… І так не хочеться вмирати… Я клятву дала, військову клятву, якщо треба, віддам життя, але так не хочеться вмирати. Звідти навіть якщо живий повернешся, душа болітиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тіло боліло. А то душа… Дуже боляче. Ми ж молоденькі зовсім на фронт пішли. Дівчатка. Я на війні навіть підросла. Мама вдома поміряла… Я підросла на десять сантиметрів…»
На прощання незграбно протягне до мене гарячі руки й обійме: «Прости…»
«Підростіть, дівчатка… Ви ще зелені…»
Голоси… Десятки голосів… Вони обрушилися на мене, розкриваючи незвичну правду, і вона, та правда, вже не вміщалася до короткої і знайомої з дитинства формули – ми перемогли. Сталася миттєва хімічна реакція: пафос розчинився в живій тканині людських доль, він виявився найменш довговічною речовиною. Доля – це коли ще щось стоїть поза словами.
Що я хочу почути через десятки років? Що відбувалося під Москвою або під Сталінградом, опис військових операцій, забуті назви взятих висот і висоток? Мені потрібні розповіді про рух ділянок і фронтів, про відступ і наступ, про кількість підірваних ешелонів і партизанських рейдів – про все, про що вже написано тисячі томів? Ні, я шукаю інше. Я збираю те, що назвала б знанням духу. Йду слідами душевного життя, веду запис душі. Шлях душі для мене важливіший, ніж сама подія, не так важливо чи не дуже важливо, не на першому місці, «як це було», а тривожить і лякає інше – що там з людиною сталося? Що вона там побачила і зрозуміла? Про життя і смерть узагалі? Про саму себе, нарешті? Пишу історію почуттів… Історію душі… Не історію війни або держави і не житіє героїв, а історію маленької людини, викинутої з простого життя до епічної глибини величезної події. До великої Історії.
Дівчата сорок першого… Передовсім хочу спитати: звідки вони такі? Чому їх було так багато? Як зважилися нарівні з чоловіками взяти зброю до рук? Стріляти, мінувати, підривати, бомбити – вбивати?
Те ж саме запитання ще в дев’ятнадцятому столітті поставив собі Пушкін, публікуючи в журналі «Современник»
