style="font-size:15px;"> – Десять років я мовчав… Мовчав про все…
У газетах писали: полк здійснив навчальний марш… Провів навчальну стрільбу… Ми читали, і було прикро. Наш взвод супроводжував машини. Автомобіль можна викруткою пробити, для кулі він – мішень. Щодня в нас стріляли, нас убивали. Убили поруч знайомого хлопця. Першого… на моїх очах. Ми ще мало знали один одного… З міномета стріляли. Помирав він довго, у ньому сиділо багато осколків. Нас упізнавав. Але кликав незнайомих нам людей…
Перед відправленням до Кабула мало не побився з одним, а його друг від мене його відтягує.
– Чого ти з ним сваришся, він завтра летить до Афгану.
Там у нас ніколи так не було, щоб у кожного свій казанок, своя ложка. Один казанок – усі наляжемо, душ із восьмеро. Але Афган – не детективна історія, не пригода. Лежить убитий селянин – хирляве тіло і великі руки… Під час обстрілу просиш (кого просиш, не знаю, Бога просиш): хай земля розступиться і сховає мене. Хай каміння розступиться… Собаки скавчать. Жалібно скавчать мінно-пошукові собаки. Їх теж убивали, ранили. Убиті вівчарки й люди, забинтовані собаки й люди. Люди без ніг, собаки без лап. Не розібрати, де на снігу собача кров, а де людська. Поскидають до однієї купи трофейну зброю: китайську, американську, пакистанську, радянську, англійську – вона, я дивувався, красива, але це все для того, щоб тебе вбити. Страх! Мені не соромно за цей страх. Страх людяніший за сміливість. Це я зрозумів. Боїшся і жалієш, хоч би самого себе… Озираєшся навколо, починаєш помічати життя… Усе лишиться жити, а ти щезнеш. Не хочеться думати, що будеш лежати непримітний і маленький, за тисячу кілометрів від домівки. Уже в космос люди літають, а як убивали одне одного тисячі років тому, так і вбивають. Кулею, ножем, каменюкою… У кишлаках наших солдатів вилами дерев’яними заколювали…
Повернувся вісімдесят першого року… Усе було на «ура». Виконали інтернаціональний обов’язок! Священний! Герої! Приїхав до Москви вранці, рано-вранці. Приїхав потягом. Автобус мав бути лише ввечері. Чекати не міг. Діставався на попутках: до Можайська електричкою, до Гагаріна – рейсовим автобусом, потім до Смоленська вже на перекладних. І від Смоленська до Вітебська – вантажівкою. Усього шістсот кілометрів. Ніхто грошей не брав, коли дізнавались, що з Афгану. Це я запам’ятав. Останні два кілометри – пішки. Бігом. Так і добіг додому.
Удома – запах тополь, дзвенять трамваї, дівчинка їсть морозиво. І тополі, тополі пахнуть! А там природа – це зелена зона, так звана «зеленка», звідти стріляють. Так хотілось побачити берізку і синичку нашу. Боявся зайти за ріг будинку… Ріг попереду, усе всередині стискається – а хто там, за рогом? Ще рік боявся вийти на вулицю: бронежилета немає, каски немає, автомата немає – як голий. А вночі сни: хтось у чоло цілиться і такий калібр, що півголови знесе… Кидався на стіну… Затріщить телефон, у мене піт на лобі – стріляють! Звідки? Починаєш нишпорити очима навкруги. Втуплюєшся
