розчарування в собі. Людину ті обставини висвітлювали. Якщо це боягуз, то незабаром ставало зрозуміло – боягуз, якщо це – стукач, то одразу було видно – стукач. Якщо бабій, усі знали – бабій. Не впевнена, чи зізнається хтось тут, а там не від одного чула: убивати може сподобатись, убивати – задоволення. Це сильне почуття. Знайомий прапорщик їхав до Союзу і не приховував: «Як я жити тепер буду, мені ж убивати хочеться?» Напевно, це також пристрасть: вони казали про це спокійно. Хлопчики – із захопленням! – як спалили кишлак, розтоптали все. Вони ж не божевільні? Скільки їх таких повернулось… Їм убити людину нічого не варто… Якось до нас зайшов офіцер, він приїхав з-під Кандагара. Увечері треба прощатись, а він зачинився в порожній кімнаті і застрелився. Казали, що п’яний був, не знаю. Важко. Важко було прожити один день. Хлопчик на посту застрелився. Три години на сонці. Хлопчик домашній, не витримав. Було багато божевільних. Спочатку вони лежали в загальних палатах, потім їх розташували окремо. Вони почали втікати, їх ґрати лякали. Разом з усіма їм було легше. Одного особливо запам’ятала:
– Сідай. Я заспіваю тобі дембельської. – Співає, співає і засне.
Прокинеться:
– Додому! Додому! До мами… Мені тут спекотно.
Весь час просився додому.
Багато хто курив. Анашу, марихуану… Хто що дістане… Пояснювали, що стаєш сильним, вільним від усього. Насамперед від свого тіла. Ніби ти навшпиньки йдеш, відчуваєш легкість у кожній клітині, відчуваєш кожен м’яз. Хочеться літати. Наче летиш! Радість нестримна. Усе подобається, смієшся над різними дурницями. Чуєш краще, бачиш краще. Розрізняєш більше запахів, більше звуків. У цьому стані легше вбивати – ти знеболився. Жалощів немає. Легко вмирати – страх іде. Таке відчуття, що на тобі бронежилет, що ти броньований. Я вміла їх слухати… Двічі… Я сама… Я двічі сама курила. В обох випадках, коли психіка і фізика не витримували. Працювала в інфекційному відділенні. Мало бути тридцять ліжок, а лежить триста людей. Черевний тиф, малярія. Їм видавали простирадла, ковдри, а вони лежали на своїх шинелях, просто на землі. У трусах. Наголо стрижені, а з них сиплються воші. Платяні… Головні… Такої кількості вошей я уявити не могла… А поруч у кишлаку афганці ходили в наших лікарняних піжамах, з нашими простирадлами на голові замість чалми. Так, наші хлопчики все продавали. Я їх не засуджую… Ні… Частіше не засуджую. Вони помирали за три карбованці на місяць – наш солдат отримував вісім чеків на місяць. Три карбованці… Їх годували м’ясом з хробаками, іржавою рибою… У нас у всіх була цинга, у мене випали всі передні зуби. Вони продавали ковдри і купували анашу. Що-небудь солодке. Дріб’язок… Там такі яскраві крамнички, у цих крамничках так багато привабливого. У нас… у Союзі нічого цього немає, вони цього не бачили. І вони продавали зброю, патрони, щоб їх потім тими ж автоматами і патронами вбивали. Купляли за це шоколад… Пиріжки…
Після всього там я іншими очима побачила свою країну. Зіниця стала іншою, вона збільшилася.
Страшно було сюди
