будеш зі мною жити…
Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого – за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш повище зірками… Чаю з маслом захочеш – сама прибіжиш…» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:
– Та вали ти звідси!
У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.
– Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.
А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь:
– Зайди чаю попити.
– Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?
Поки в мене не з’явився мій… Кохання? Таких слів тут не вживають. Ось знайомить він мене зі своїми друзями:
– Моя дружина.
А я йому на вухо:
– Афганська?
Їхали на бетеері… Я його собою прикрила, але, на щастя, куля – у люк. А він спиною сидів. Повернулись – написав дружині про мене. Два місяці не отримує листів із дому.
Люблю піти постріляти. Весь магазин випускаю однією чергою. Мені стає легше.
Одного «духа» сама вбила. Виїхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем – мене наче струмом назад, і я – чергу. Першою. Підійшла подивитись: сильний, гарний чоловік лежав…
– З тобою можна в розвідку, – сказали хлопці.
Я носа задерла. Їм іще сподобалось, що я не полізла йому до сумки за речами, я взяла лише пістолет. Потім вони всю дорогу мене стерегли – раптом знудить, блювати почну. Нічого. Тіло легким раптом стало… Прийшла, відчинила холодильник і багато з’їла, так багато, що іншого разу мені б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горілки. Пила і не п’яніла. Жах не відпускав: не влучила б я, і моя мама отримала б «вантаж двісті».
Я хотіла бути на війні, але не на цій, а на Великій Вітчизняній.
Звідки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, їв з одного казанка. Він тобі про подружку, про маму розповідав. І ось лежить весь обгорілий. Одразу все зрозуміло… Тут будеш стріляти, поки не збожеволієш. Ми не звикли думати про великі питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему… У вірменського радіо запитують: що таке політика? Вірменське радіо відповідає: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: політика – це ще тонше. Хай влада цим займається, а тут люди бачать кров і звіріють. Чуміють… Одного разу побачиш, як обгоріла шкіра згортається трубочкою… Наче тріснула капронова панчоха… І тобі стане… Жахливо, коли тварин убивають… Розстрілювали караван, він зброю віз… Людей розстріляли окремо, віслюків – окремо. Вони однаково мовчали і чекали на смерть. Поранений віслюк кричав, наче по залізу – чимось залізним. Скрипучо так…
У мене тут інше обличчя, інший голос. Можете уявити, які ми тут, якщо ми, дівчатка, сидимо і говоримо таке:
– Ну і дурень! Посварився із сержантом і пішов до «духів». Стрельнув би – і все. Крапка. Списали б на бойові втрати.
Відверта розмова…
