без однієї руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горілки. Я почав учитися тримати олівець лівою рукою.
Приїхав додому до діда, більше нікого в мене немає. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дід на неї гаркнув: «Не розумієш політики партії». Знайомі зустрічають:
– Дублянку привіз? Магнітофона японського привіз? Нічого не привіз… Та чи був ти в Афганістані?
Мені б автомата привезти!
Почав своїх хлопців шукати. Він був там, я був там – у нас одна мова. Своя мова. Ми розуміємо один одного. Викликає мене ректор: «Ми тебе в інститут із “трійками” прийняли, стипендію дали. Не ходи до них… Навіщо ви на цвинтар збираєтесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездорові поширюємо. Поголос. Ну, а якщо ми організуємось, то будемо відстоювати свої права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопців, які лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожі на цих могилах. А кому це, скажіть, потрібно? Нас умовляли: хлопці, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таємниця! Сто тисяч солдатів у чужій країні – таємниця. Навіть яка спека в Кабулі – таємниця…
Війна не робить людину кращою. Тільки гіршою. Це однозначно. Я ніколи не повернуся в той день, коли пішов на війну. Не стану тим, ким був до війни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив… як за чеки купують у медиків дві склянки сечі жовтяничника. Випив. Захворів. Комісували. Як відстрілюють собі пальці. Як спотворюють себе затворами кулеметів. Як… Як… Як в одному літаку повертаються додому цинкові труни й валізи з дублянками, джинсами, жіночими трусиками… Китайським чаєм…
Раніше в мене тремтіли губи від слова «Вітчизна». Тепер я інший. Боротись за що… За що боротись? Воювали – воювали. Ну, і нормально. А може, і за справу воювали? У нас кожне покоління отримує свою війну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з іншого боку, починають писати, що ми вбивці. Кому вірити? Я не знаю. Я нікому не вірю вже. Газети? Я їх не читаю. І навіть їх не передплачую. Сьогодні ми одне пишемо, завтра інше. Час такий… Перебудова. Багато правд… А де одна, моя правда? Ось є друзі. Одному, двом, трьом – вірю. Можу в усьому покластися. А більше – нікому. Я вже шість років тут, я все це бачу…
Дали мені інвалідну книжечку – належать пільги! Підходжу до каси для учасників війни:
– Ти куди, пацане? Переплутав.
Зуби стисну, мовчу. За спиною:
– Я Батьківщину захищав, а цей…
Незнайомий хто спитає:
– Де рука?
– По п’яні під електричку потрапив. Відрізало.
Тоді розуміють, жаліють.
У Валентина Пікуля в романі «Честь маю. Сповідь офіцера російського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нині (ідеться про ганебні наслідки російсько-японської війни 1905 року) багато офіцерів подають у відставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть їх на кпини. Справа доходить до того, що офіцер соромиться носити свій мундир, намагаючись
