– вигадка. Не йдуть, а біжать, біжать не підтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тоді в людини – як у божевільного, і петляєш, наче скажений заєць. Раніше любив паради на Красній площі, військову техніку. Любив це… Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скоріше б ці танки, бронетранспортери, автомати поставили на місце, зачохлили. Скоріше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити… У пилюку її! У глину! Таку, як ти… Ще краще – пройтися Красною площею всім афганським «протезникам»… Я би пішов… Дивіться! У мене обидві ноги вище від колін відрізано… Якби нижче від колін… Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого – нижче від колін… Після перев’язувань смикаєшся годину-півтори, таким маленьким раптом стаєш без протезів. Лежиш у плавках і тільнику десантника, а тільник завбільшки з тебе. Попервах нікого до себе не підпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодної. Найважче забути, що в тебе були дві ноги… З чотирьох стін хочеться вибрати одну – ту, де вікно.
Матері поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, їхати не треба». Я і там найбільше боявся: уб’ють мене, привезуть додому – мати буде плакати. Після бою пораненого шкода, а вбитого ні, лише маму його шкода. У шпиталі хочу сказати нянечці дякую, а не можу, навіть слово забув.
– До Афганістану знову пішов би?
– Так.
– Чому?
– Там друг – друг, ворог – ворог. А тут – постійне питання: за що загинули мої друзі? За цих ситих спекулянтів? Чиновників? Чи молодих пофіґістів, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранці. Тут усе не так. Почуваюся стороннім. Чужим.
Вчуся ходити. Ззаду мене підсічуть. Упав. «Спокійно, – кажу собі. – Команда перша – повертайся і вижимайся на руках, команда друга – підводься і йди». Перші місяці правильніше було б – не йди, а повзи. Повз. Найяскравіша картинка звідти: чорний хлопчик із російським обличчям… Там їх багато. Адже ми там від сімдесят дев’ятого року… Сім років. Я туди поїхав би. Обов’язково! Якби не дві ноги вище від коліна… Хоч би нижче від коліна.
Я туди поїхав би…
Рядовий, мінометник
– Я сам питав у себе: чому я опинився там?
Відповідей сто… Але головна – ось у цих віршах, не запам’ятав лише, чиї вони. Може, хтось із наших хлопців склав?
Дві речі на світі, наче одно:
Перша – то жінка, друга – вино.
Але солодша від жінок і вина
Є для мужчини – війна…
Заздрив колегам, котрі побували в Афганістані: у них накопичився величезний досвід. Де в мирному житті його набратись? Я – хірург… Позаду було вже десять років роботи хірургом у міській лікарні великого міста, але прийшов перший транспорт із пораненими, і я мало не збожеволів. Рук немає, ніг немає, лежить обрубок, що дихає. У садистських фільмах такого не побачиш. Робив там операції, про які в Союзі тільки мріяти можна. Молоді медсестри не витримували. То плаче так, що заїкатись починає, то регочеться. Одна стояла і весь час посміхалась. Їх відправляли
