гриби ростуть, які ягоди і навіть квіти. Де іван-чай, а де жовтий звіробій. Синій верес… Уже поверталися додому, коли почули громове гудіння. Гуло з неба… Підвели голови: над нами штук дванадцять – п’ятнадцять літаків… Вони летіли високо, дуже високо, я подумав, що раніше наші літаки так високо не літали. Було чути гудіння: у-у-у!
Тут же ми побачили нашу маму, вона бігла до нас – розгублена, із плачем, голос у неї переривався. Таким і залишилося враження від першого дня війни – мама не кличе лагідно, як зазвичай, а кричить: «Діти! Мої діти!» У неї великі очі, замість обличчя самі очі…
Через два дні, мабуть, до нас на хутір зайшла група червоноармійців. Запорошені, спітнілі, з пошерхлими губами, вони жадібно пили воду з колодязя. І як же вони ожили… Як проясніли їхні обличчя, коли в небі з’явилися чотири наших літаки. На них ми помітили такі чіткі червоні зірки. «Наші! Наші!» – кричали ми разом із червоноармійцями. Але раптом звідкись виринули маленькі чорні літаки, вони крутилися навколо наших, щось там тріщало, гриміло. Це наче, знаєте… Хтось рве клейонку або тканину… Але звук голосніший… Я ще не знав, що так здалеку або згори тріщать кулеметні черги. За нашими літаками, що падали, потягнулися червоні смуги вогню та диму. Бабах! Червоноармійці стояли й плакали, не соромлячись своїх сліз. Я вперше бачив… Уперше… Щоб червоноармійці плакали… У воєнних фільмах, які я ходив дивитися в наше селище, вони ніколи не плакали.
А потім… Потім… Ще через кілька днів… Із села Кабаки прибігла мамина сестра – тітонька Катя. Чорна, страшна. Вона розповіла, що в їхнє село приїхали німці, зібрали активістів і вивели за край села, там розстріляли з кулеметів. Серед розстріляних був і мамин брат, депутат сільської ради. Старий комуніст.
Досі пам’ятаю слова тітки Каті:
– Вони йому розбили голову, і я руками мізки збирала… Вони білі-білі…
Вона жила в нас два дні. І весь час розповідала… Повторювала… За ці два дні в неї побіліла голова.
І коли мама сиділа поряд із тітонькою Катею, обіймала її і плакала, я гладив її по голові. Боявся.
Я боявся, що мама теж стане білою…
«Жити хочу! Жити хочу!»
Вася Харевський – 4 роки.
Зараз – архітектор.
Від цих видовищ, від цих вогнів… Це – моє багатство… Це – розкіш, те, що я пережив…
Мені ніхто не вірить… Навіть мама не вірила… Коли після війни почали згадувати, вона дивувалася: «Ти не міг сам це запам’ятати, ти був маленький. Тобі хтось розповів…»
Ні, я сам пам’ятаю…
Вибухають бомби, а я чіпляюся за старшого брата: «Жити хочу! Жити хочу!» Боявся померти, хоча що я міг тоді знати про смерть? Ну що?
Сам пам’ятаю…
Мама віддала нам із братом останні дві картоплини, а сама тільки дивилася на нас. Ми знали, що картоплини ці останні. Я хотів їй залишити… Маленький шматочок… І не зміг. Брат теж не зміг… Нам було соромно. Страшенно соромно.
Ні, я сам…
