Чі-Чі. Нашу подорож майже завершено. Дуже скоро ми зможемо побачити берег Африки.
А десь через пів годинки, не більше, їм здалося, що попереду видніється щось таке, що могло б бути землею. Проте вже почало сутеніти, тож вони не могли бути певними.
А потім налетів сильний шторм, з громом і блискавками. Вітер завивав, дощ періщив як із відра, а хвилі піднімалися так високо, що перекочувалися через палубу корабля.
І раптом почулося гучне БА-БАХ! Корабель зупинився і завалився на бік.
– Що сталося? – спитав Лікар, піднімаючись по трапу на палубу.
– Я не певна, – відповіла папуга, – але гадаю, що в нас трапилася кораблетроща. Скажіть качці, нехай вийде подивиться.
І тоді Чап-Чап пірнула вглиб під хвилі. А коли виринула назад, то повідомила, що корабель напоровся на скелю і що на днищі велика пробоїна, а вода заливається всередину, і корабель швидко тоне.
– Ми, очевидно, врізалися в Африку, – сказав Лікар. – Боже мій, Боже мій! Гаразд, тепер нам усім треба пливти на берег.
Проте Чі-Чі й Чав-Чав не вміли плавати.
– Давайте сюди канат! – сказала Полінезія. – Я ж казала, що він знадобиться. Де ця качка? Іди-но сюди, Чап-Чап. Візьми цей кінець каната, лети на берег і прив’яжи його до пальми, а ми триматимемо другий кінець тут на кораблі. А потім ті, хто не вміє плавати, повинні будуть повзти вздовж по канату, аж поки не виберуться на берег. Це те, що називається «лінія життя».
– Ми, очевидно, врізалися в Африку.
Так вони всі живими й здоровими вибралися на суходіл – хто вплав, хто перелетів, а ті, що повзли, тримаючись за канат, притягли із собою Лікареву дорожню скриню і саквояж.
Однак корабель із величезною діркою у дні більш ні на що не годився, тож розбурхане море швидко розбило його на друзки об скелі, а хвилі віднесли уламки геть.
Зрештою усі вони знайшли прихисток у симпатичній сухій печері, на яку натрапили високо в прибережних скелях, і там перечекали, доки шторм ущухне.
Коли сонце зійшло наступного ранку, вони спустилися на піщаний берег, щоб обсохнути.
– Стара, мила Африко! – зітхнула Полінезія. – Як гарно повернутися назад. Тільки подумати – завтра виповниться шістдесят дев’ять років, як я була тут востаннє! І нічого тут ні крапельки не змінилося! Ті самі старі пальми, та сама стара червона земля, ті самі старі чорні мурашки! Нема нічого кращого за рідний дім!
Й усі помітили, що в неї сльози на очах – вона була така рада знову побачити батьківщину.
А потім виявилося, що Лікар втратив свого циліндра – його здуло в море під час шторму. Тому Чап-Чап полетіла його шукати. І дуже скоро побачила капелюха, який гойдався на воді, немов іграшковий кораблик.
Коли вона підлетіла, щоб забрати його, то побачила, що всередині, страшенно налякана, сидить одна з білих мишок, а точніше – білий мишак.
– А ти що тут робиш? – запитала качка. – Вам же сказали
