у ворота верфі Беррінґтона рівно за вісім хвилин до десятої. Автомобіль зупинився біля адміністративного приміщення за шість десята. На той час, коли вона вийшла з ліфта на п’ятому поверсі та підійшла коридором до кабінету голови правління, було за дві десята.
Панна Біл, секретарка сера Волтера, відчинила двері його кабінету, коли годинник на його коминку почав відбивати десяту. Господар усміхнувся, підвівся з-за столу і пройшов кімнатою, щоби привітатися з Еммою поцілунком в обидві щоки.
– Як там моя улюблена внучка? – запитав він, проводячи гостю до зручного фотелю біля вогню.
– У Ґрейс усе просто чудово, дідусю, – відповіла Емма. – Досягла блискучих успіхів у Кембриджі, як мені сказали, і посилає тобі запевнення в своїй любові.
– Не жартуй зі мною, люба, – посміхнувся він. – А як справи у Себастьяна, мого улюбленого правнука, усе гаразд?
– Вашого єдиного правнука, – уточнила Емма, сідаючи у глибоке шкіряне крісло.
– Позаяк ти не взяла його із собою, висновую, що маєш серйозну тему для бесіди?
Вступна частина закінчилася. Емма розуміла, що сер Волтер може виділити обмежену кількість часу на цю зустріч. Адже панна Біл повідомила їй, що відвідувачам надають п’ятнадцять, тридцять хвилин або годину – залежно від того, наскільки важливою є їхня справа. І родичі не становлять винятку з цього правила, хіба в неділю. Емма приготувала кілька запитань, сподіваючись, що їй дадуть щонайменше півгодини. Вона відкинулася на спинку, намагалася розслабитися, бо не хотіла, аби дідусь збагнув справжню причину, чому вона захотіла з ним побачитись.
– Пригадуєш, як ти приїжджав до Шотландії, – почала вона, – щоб повідомити мені, що Гаррі загинув у морі? Боюся, що була тоді в такому шоковому стані, що не усвідомлювала всього. Тому сподіваюся, що ти зможеш розповісти мені трохи більше про останні кілька днів його життя.
– Звісно, люба, – співчутливо сказав сер Волтер. – Будемо сподіватися, що моя пам’ять ще працює. Хочеш дізнатись щось конкретне?
– Ти казав, що Гаррі записався четвертим офіцером на «Девонець» після того, як приїхав із Оксфорда.
– Так. Мій давній приятель, капітан Гейвенс, зробив це можливим, і він був одним із небагатьох, хто пережив цю трагедію. Коли я нещодавно навідав його, він сказав про Гаррі багато теплих слів. Описав його як мужнього юнака, котрий замість того щоб рятувати своє життя після влучання в корабель торпеди, пожертвував своїм, намагаючись врятувати головного механіка.
– Капітана Гейвенса також підібрала «Зірка Канзасу»?
– Ні, то був інший корабель, який виявився неподалік. Тому, на жаль, він більше ніколи не бачив Гаррі.
– Отже, він не був свідком того, як Гаррі поховали у морі?
– Ні. Єдиний офіцер із «Девонця», котрий був із Гаррі, коли той загинув, був американець – лейтенант Томас Бредшоу.
– Ти казав мені, що доктор Воллес привіз пані Кліфтон листа
