і вирішила, що настав час прогулятися до доглядача. Коли вона нервово ступила на сходи, то запитала першого ж чоловіка в уніформі, як знайти потрібну каюту. Їй повідомили, що вона міститься нижче на кормі.
Вона помітила пасажира, котрий сходив униз широкими східцями, і подалася за ним туди, де, на її думку, був нижній рівень, але оскільки вона не мала уявлення, де розташована корма, то стала в чергу до інформаційного бюро.
За стійкою стояли дві дівчини, одягнені в темно-сині однострої та білі блузки. Вони намагалися відповідати на всі запитання пасажирів, зберігаючи обличчя привітними.
– Чим можу вам допомогти, панно? – запитала одна з них, коли, врешті-решт, дійшла Еммина черга.
Дівчина припустила, що вона пасажирка, й Емма справді розглядала варіант оплати проїзду до Нью-Йорка. Але вирішила, що з більшою ймовірністю дізнається те, що їй потрібно, якщо стане членом екіпажу.
– Де можна знайти каюту доглядача? – поцікавилася вона.
– Другі двері праворуч від цих східців, – відповіла дівчина. – Ви їх не пропустите.
Емма пішла у вказаному напрямку, а коли дійшла до дверей із табличкою «Доглядач», глибокого вдихнула і постукала.
– Заходьте.
Емма відчинила двері і зайшла досередини. Елегантний офіцер сидів за столом, заваленим документами. Він був одягнений у накрохмалену білу сорочку з відкритим коміром і кітель із золотими еполетами на плечах.
– Чим можу бути корисний? – запитав він із акцентом, якого вона зроду не чула і навряд чи втямила все зі сказаного.
– Я шукаю роботу офіціантки, сер, – повідомила Емма, сподіваючись, що її голос звучить так, як в однієї з покоївок у садибі.
– Даруйте, – сказав він озираючись. – Нам більше не потрібні офіціантки. Єдина вакансія – в інформаційному бюро.
– Я була б рада працювати там, – запевнила Емма, повертаючись до свого природного голосу.
Господар каюти придивився до неї уважніше.
– Оплата невисока, – попередив він її, – а години праці – ще гірші.
– Я звикла до всього, – видихнула Емма.
– І я не зможу запропонувати вам постійну посаду, – продовжив доглядач, – бо одна з дівчат чекає на березі в Нью-Йорку і після цього рейсу знову повернеться на корабель.
– Це не проблема, – відгукнулася Емма без пояснень.
Доглядач усе ще не виглядав переконаним.
– Ви вмієте читати та писати?
Емма хотіла б повідомити йому, що здобула стипендію в Оксфорді, натомість обмежилася простим:
– Так, сер.
Не зронивши більше жодного слова, він відсунув шухляду, витягнув звідти довгу анкету, подав їй авторучку та звелів:
– Заповніть це.
Коли Емма розпочала відповідати на запитання, офіцер також додав:
– І мені ще буде
