на такі, якими бачу їх тепер згори, ще без мене.
Початок паризьких непорозумінь. Макс підіймається до мене в номер і залишається невдоволений – я ще не готовий і тільки вмиваюся, тоді як ще раніше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу підемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазі, що ми не купатимемось усім тілом, а тільки вмиємо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорів я не розумію й умиваюся собі далі, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усім брудом від нічної поїздки, не роздягаючись, сідає на моє ліжко й чекає. Він має звичку – і демонструє її й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумів, а з другого – хоче показати, що тільки оцей солоденький вираз на обличчі й утримує його від того, щоб відважити мені ляпаса. У тому, що я підштовхую його до такого невластивого його вдачі лицемірства, криється ще один своєрідний докір, що його Макс, здається, робить мені, коли змовкає, і його обличчя, щоб відпочити від того солоденького виразу, починає розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто від губів, і це справляє глибше враження, ніж перша гримаса. Я, навпаки, вмію (і це траплялось і в Парижі) від утоми так провалитися в себе, що такі гримаси на мене не справляють враження взагалі, і тому потім я можу в своїй біді так зібратися на силі, що від цілковитої байдужості, не відчуваючи жодної провини, переходжу відразу до вибачення. Тоді, в Парижі, це його заспокоїло, принаймні склалося таке враження; він вийшов зі мною на балкон і заговорив про краєвид, особливо про те, який він паризький. А я, власне, бачив тільки, який Макс свіжий, як незаперечно він пасує до такого Парижа, якого я зовсім не помічав, як він тепер, прийшовши зі своєї темної задньої кімнати, вперше за цілий рік ступив на сонце, на паризький балкон і з гідністю це усвідомлював, тоді як я, на жаль, був вочевидь стомленіший, ніж кілька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цієї моєї втоми в Парижі можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тільки тим, що поїхати звідси. Часом мені навіть здається, що це – характерна властивість Парижа.
Не можу сказати, власне, що я писав про це неохоче, але кожне слово шкребло мені душу.
Спершу я був проти кав’ярні Biard, гадаючи, що в ній подають лише чорну каву. Виявляється, там можна замовити й молоко, хоч і подають його тільки з нікудишнім дірчастим печивом. Це, по суті, єдине поліпшення, яке б мені хотілося бачити в Парижі: щоб у цій кав’ярні подавали краще печиво. Згодом мені спадає на думку перед сніданком, коли Макс уже сидить за столиком, обійти бічні вулички й накупити фруктів. Дорогою до кав’ярні я щоразу частину їх з’їдаю, щоб Макс не дуже дивувався. Після того як в одній пристойній кав’ярні на Версальській водній станції ми на очах у кельнера, що стояв над нами, прихилившись до одвірка, впорали куплений у кондитерській яблучний пиріг і мигдалеве печиво, ми запровадили цю звичку й у кав’ярні Biard і дійшли висновку, що, вже не кажучи про задоволення від смачного печива, в такий спосіб дістаєш
