назад, один чоловік дивиться в телескоп. Карета чекає. З інших човнів доведеться сходити кладками, одну з них саме підтягують. – Bivoauk de Napoléon sur le champ de bataille de Wagram, nuit du 5 au 6 juillet 1809. Наполеон сидить сам, поклавши одну ногу на низенький стіл. Позад нього куриться багаття. Тіні від його правої ноги та ніжок столу й крісла пролягають променями обабіч нього. Спокійний місяць. Збоку генерали, постававши півколом, дивляться на багаття й на нього.
Характерний вигляд місцевості: сорочки, взагалі білизна, серветки в ресторані, цукор, великі колеса переважно двоколісних возів, коні, запряжені по одному вервечкою, пласкі пароплави на Сені, балкони розділяють будинки впоперек і розширюють ці пласкі поперечні розтини будинків, приплюснуті широкі каміни, складені газети.
Смугастий Париж: високі вузькі каміни, що виростають із пласких камінів, із численними маленькими, схожими на вазонні горнята, вкрай мовчазними, старими газовими канделябрами, поперечні смужки жалюзі, до яких у передмістях додаються смуги бруду на стінах будинків, тоненькі рейки на дахах – ми бачили такі на Rue Rivoli, смугастий скляний дах Grand Palais des Arts, посмуговані вікна крамниць, ґратки балконів, складена із смужок Ейфелева вежа, широкі смужки бічних і середніх планок балконних дверей навпроти наших вікон, крісельця просто неба й столики в кав’ярнях, ніжки яких – смужечки, ґратчасті огорожі з золотистими шпичаками навколо громадських парків.
Щойно починаєш сміятися, ґренадин із зельтерською відразу виходить носом (бар перед Opéra Comique).
Перонний квиток, це грубе втручання в сімейне життя мені незнайоме.
Сам у читальній кімнаті, разом із глухуватою жінкою, якій я, коли вона подивилася кудись убік, навіщось відрекомендувавсь і яка вважає, що отой дощ надворі, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжці, яка лежить збоку і в яку вона напружено вдивляється, підперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох боків карток. Поруч зі мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читає «Мюнхнер нойєсте нахріхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним євреєм-ювеліром. Він із Кракова, років йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америці, тепер два роки був у Парижі й лише два тижні мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франків за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в місті новенький, то не знаєш, скільки коштує твоя робота. Добре жити в Амстердамі. Переважно краківці. Щодня знаєш, що нового в Кракові, бо весь час хтось їде туди або приїздить звідти. Цілі вулиці розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усі дівчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годі й порівнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка він поїхав через те, що його родичі тут і пишуть йому: мовляв, ми живемо в Кракові й також заробляємо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тій Америці? Дуже слушно. Життя швейцарців викликає захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землі й розводять худобу. А річки! Головне, щойно встав – і одразу в свіжу воду. – У
