до великого простору власного незнання й – незалежно від того, зрозумів ти його чи ні, – надовго западає в голову; власна невпевнена італійська мова не може змагатися з упевненістю італійця і, незалежно від того, розуміють її чи ні, залишається просто непочутою. – Жарт про потяг, що повертається з Менажіо, – непогана тема для розмови. – По той бік вулиці перед віллами – кам’яні будівлі для човнів, із терасами й оздобами. Великі крамниці зі старожитностями. Човняр: peu de commerce. – Митний катер (розповідь про капітана Немо й подорож сонячним світом).
2 вересня. Субота. На невеличкому пароплаві тремтить обличчя. Перед крамницями (Каденаббія) – схожі на фартухи піддашки (бурі з білою облямівкою). Бджоли в меді. Самотня похмура жінка з коротким тулубом, учителька мови. Коректний чоловік у високо підтягнених штанях. Руки його плавають над столом так, немовби він тримає не ножа й виделку, а стільця за спинку. Діти споглядають неяскраві ракети – encore un, цитькають, показують руками. Неприємна поїздка на невеличкому пароплавчику. Відчуття участі в русі надто гостре. Не досить високий, щоб відчути свіже повітря й вільно окинути поглядом місцевість, трохи почуваєш себе кочегаром. Купання між Кастаньолою й Ґандрією на сидіннях, які спорудили ми самі. Мимо проходить гурт: чоловік, корова й жінка. Вона про щось розповідає. Чорний завій, вільного крою сукня. – Як б’ється серце в ящірки. Витрати енергії в одного чоловіка: пізно накриває на стіл у читальній кімнаті, одночасно пиво, вино, Fernet Branca, листівки з краєвидами, стиха зітхає. Невеличкий господарів хлопчик підставляє мені губки, як учила мати, щоб я поцілував його перед сном, хоч доти я з ним навіть не розмовляв. Мені припало до смаку. – Ґандрія: замість вулиць – сходи до підвалів і підвальні хідники. Лупцюють якогось хлопця, глухо вибивають пуховики. Будинок, оброслий і обвитий на причілках плющем. У Ґандрії швачка край вікна без жалюзі, фіранок і шибок. Дорогою від купальні в Ґандрії підтримуємо один одного – такі стомлені. Урочиста процесія човнів за маленьким чорним пароплавчиком. Молоді чоловіки розглядають картини, стоячи навколішки, сидячи навпочіпки, на сходнях у Ґандрії, один у всьому білому, здається, ми його добре знаємо як баламута й мартопляса. – Увечері на набережній у Порлецці. Вже забутий француз із широкою бородою біля пам’ятника Вільгельмові Теллю нагадує нам про його характерну особливість. Цей пам’ятник має таку ринву, як на кухні, – з латуні й каменю.
3 вересня. Неділя. Німець із золотим зубом, від якого, попри невиразне враження загалом, можна відштовхнутись, описуючи його, за чверть до дванадцятої дістає вхідний квиток до плавальні, хоч о дванадцятій її вже зачиняють, і про це йому одразу за порогом нагадує вчитель плавання незрозумілою і тому трохи суворою італійською. Спантеличений цією італійською, німець запитує, затинаючись навіть рідною мовою, нащо ж тоді в касі продали квиток, і заявляє, що йому не повинні були продавати квиток. З італійської відповіді випливає, що він-бо має ще майже чверть години, щоб покупатися й одягтись. Аж сльози на
