Сирій або неймовірно гладкий Касій Лонгін, який сам займав стільки місця, скільки відводилося для двох нормальних сенаторів.
Мені було настільки цікаво, хто тут був присутній і як кожен з них поводився, що я відвів погляд від Цицерона – а коли знов повернувся до нього, то він зник. Я подумав, що, мабуть, хазяїн пішов надвір – інколи його нудило від хвилювання перед важливим виступом. Та коли я подивився за поміст, то побачив там його, невидимого для присутніх – він щось схвильовано обговорював з Гібридою. Він не відводив погляду від налитих кров’ю блакитних очей співрозмовника, правою рукою тримав його за плече, а лівою активно жестикулював. Гібрида не кваплячись кивав головою на знак згоди, ніби виражаючи цим, що розуміє, що йому говорить Цицерон. Нарешті на обличчі другого консула з’явилася посмішка. Цицерон його відпустив, вони потиснули одне одному руки, а потім залишили своє укриття. Гібрида повернувся на своє місце, а хазяїн швидко спитав мене, чи я взяв таблички з переписаним законом. Коли я відповів ствердно, він промовив:
– Ну добре, тоді, мабуть, будемо починати.
Я зайняв своє місце одразу під помостом, відкрив табличку, дістав стилус та підготувався робити першу стенограму засідання Сенату. Ще двоє службовців, яких я сам готував, розсілися в протилежних кутах зали, аби записати свою версію всього, що буде відбуватися: після засідання ми порівняємо наші записи та відтворимо повну стенограму засідання. Я й досі не мав жодної уяви про те, що збирається робити Цицерон. Я знав, що він багато днів присвятив тому, аби підготувати промову, яка була б спрямована на досягнення всезагального консенсусу – однак ця задача була настільки складною, що він викидав одну чернетку за іншою. Ніхто не взявся б передбачити його реакцію на поданий закон. Очікування було нестерпно напруженим. Коли Цицерон нарешті піднявся на свій поміст, всі розмови вмить затихли. Було помітно, що всі сенатори подалися вперед – аби не пропустити жодного промовленого слова.
– Громадяни, – він, як завжди, розпочав свою промову тихим голосом. – Існує звичай, за яким ті, кого обрали на цю високу посаду, мають проголосити смиренну промову, згадати своїх предків, які раніше обіймали цю посаду, та висловити надію на те, що не зганьблять їхню пам’ять. Радий повідомити вас про те, що в моєму випадку така смиренна промова неможлива ніяк, – в залі пролунав сміх. – Я – нова людина. І своїм обранням я завдячую не сім’ї і не імені, не грошам і не військовим звитягам – але мешканцям Риму. І допоки я перебуваю на цій посаді – я завжди буду народним консулом.
Голос Цицерона був прекрасним інструментом, з його багатим звучанням та невеличким натяком на заїкання – ця перешкода змушувала сприймати кожне його слово як вимучене – а тому більш цінне; його слова резонували в тиші, наче це сам Юпітер звертався до присутніх. За традицією, він мав спочатку говорити про армію. Зі стелі на нього дивилися величезні вирізані з дерева
