мо сатурналії духу, який витримував неймовірно тривалий тиск – терпляче, непохитно, холоднокровно, не піддаючись, але й не тішачи себе ілюзіями – і який нині раптом сповнився надією на зцілення, сп’янінням одужання. Не випадає дивуватися, що, за таких умов, вигулькує чимало пустотливого і нерозважливого; багато нерозважливої ніжности марнується навіть на такі проблеми, що вже обросли грубою шкурою і не піддаються на пестощі й умовляння. Ціла ця книжка насправді є не чим іншим, як потіхою після тривалої скрути й безсилля: мерехтіння віднайденої енергії, пробудженої віри у завтра й позавтра; раптове відчуття й передчуття майбутнього, близьких пригод, наново відкритих морів – і цілей, знову дозволених і знову здійсненних. А скільки всього, відтак, лишаю я позаду! Цей відтинок пустелі, виснаження, зневіри, заціпеніння у молодому віці, що перетворило старість на формальне визнання наочного стану, ця тиранія болю, переважена тиранією гонору, яка відкинула наслідки болю (а наслідки ж – то розрада), і ця гранична самотність як захист від зневаги до людства, що стала пророчою, це принципове обмеження всього, що є гіркого, болісного й гострого у пізнанні, обумовлене огидою, яка поступово виростала з безглуздої духовної дієти й пещення, званих романтизмом – ох, якби хто міг відчути це все разом зі мною! А хто на таке спроможеться, той, безперечно, пробачить мені щось більше, навіть за такі пустощі, як «Весела наука» – наприклад, жменьку пісень, що додаються до книжки цього разу[2] і у яких автор наважується кпити з усіх поетів у спосіб, який не так легко пробачають. Ох, та не лише на поетів з їхніми високими «ліричними почуттями» випадає цьому щойно видужалому виливати свою злостивість: хтозна, кого він собі шукає за жертву, яке чудисько пародійного матеріалу незабаром приверне його увагу? Incipit tragoedia – «Починається трагедія» сказано в кінці цієї тривожно безтурботної книжки; оглядайся на задні колеса! Щось обурливе, лихе і злісне сповіщається тим: «Починається пародія», поза сумнівом…
2
Утім, залишмо пана Ніцше – що нам з того, що пан Ніцше одужав?.. Небагато питань здатні привабити психолога більше за зв’язок між здоров’ям і філософією, тож, захворівши сам, він поширює академічну цікавість на свою власну недугу. Бо, оскільки людина – це особистість, передбачається, що людина неодмінно має свою особисту філософію; але тут є істотна відмінність: в одній людині філософствують її вади, а в іншій – її статки і сила. У першому випадку особа потребує власної філософії як підтримки, заспокоєння, ліків, порятунку, піднесення, самовідчуження; у другому – це тільки предмет розкоші, чи, у кращому разі – розкіш переможної подяки, що має бути вписаною космічними літерами у небесах ідей. Але в іншому, більш поширеному випадку, коли недуга обумовлює філософію, як у всіх хворих мислителів – а в історії філософії такі, можливо, переважають – що стане з самою думкою під тиском хвороби? Ось питання, яке хвилює психолога – і тут є можливим експеримент. Подібно до мандрівника, який покладає собі прокинутися о певній годині, а тоді спокійно поринає у сон, ми, філософи, коли занедужаємо, тимчасово віддаємося тілом і душею хворобі – ніби заплющуємо очі на самих себе. І так само, як мандрівник знає, що в ньому щось таке не спить, відлічує години, і в належну мить розбудить його, ми теж знаємо, що у вирішальну мить ми будемо напоготові – щось таке пробудиться і заскочить наш дух на гарячому, тобто виявить його слабкість, або відступництво, або схиляння, або зчерствіння, або потьмарення, чи хоч би як називалися хворобливі стани духу, що їх у дні здоров’я стримує гордість духу (бо згідно з давньою приказкою, «найсильніші, куди не кинь, гордий дух, павич і кінь»). Після такого самоопитування і самодослідження починаєш пильніше придивлятися до всього, що досі нафілософствувано; починаєш легше, ніж раніше, відгадувати мимовільні відхилення, манівці, пригріті сонцем привали думки, якими стражденні мислителі блукають, приваблені ними саме як страждальці: відтак, знаємо, куди тіло і його потреби несвідомо ваблять дух – до сонця, тиші, смирення, терпіння, зцілення, розради у кожному сенсі. Будь-яка філософія, яка ставить мир над війною, будь-яка етика з негативним розумінням ідеї щастя, будь-яка метафізика й фізика, що визнають фінал, остаточний стан будь-якого виду, будь-яке переважно естетичне чи релігійне прагнення за межі, по той бік, вище – все це дає підстави запитати, чи не хвороба надихала філософа. Несвідоме маскування фізіологічних потреб під мантією об’єктивного, ідеального, суто духовного жахає своїми далекосяжними тенденціями; тож я часто замислювався, чи філософія не була досі простим тлумаченням тіла за хибного розуміння тіла. За найвищими ціннісними судженнями, що досі спрямовували історію думки, ховається нерозуміння фізичної природи – як з боку окремих осіб, так з боку цілих верств чи цілих рас. Нам вільно розглядати всі ці навіженства метафізики, зокрема її відповіді на питання про цінність існування, як симптоми певних тілесних станів. І якщо такі ствердження або заперечення світу не є науково зваженими і не містять зернини істини, вони дають історикам і психологам дедалі виразніші натяки, як уже згадувані тілесні симптоми, щодо гарного чи кепського стану тіла, його повноти, наснаги, історичного самовладдя чи його загальмованості, втоми, виснаження, відчуття кінця, його прагнення
Прелюдія у віршах і п’ятий розділ з віршованим додатком після нього з’явилися тільки у другому виданні.
