своїх тонких, тендітних колонах тримав важку площадку; нарешті дві похмурі й масивні вежі з шиферними піддашками. Усі ці гармонійні частини прекрасного цілого, споруджені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатообразно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, могутньо пов’язані у спокійній величі цілого. Все це – величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади»» чи романсеро, з якими воно споріднене; чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні виявів фантазії робітника, керованої генієм художника; одне слово, це рід могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного, у якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність.
Те, що ми тут казали про фасад, слід сказати й про весь храм, а сказане про кафедральний собор Парижа стосується всіх християнських храмів середньовіччя. Усе в цьому мистецтві, яке з’явилося само по собі, логічне й пропорційне. Зміряти один палець ноги гіганта – це зміряти його всього.
Але повернімося до фасаду Собору Паризької Богоматері, такого, яким він нам видається ще й тепер, коли ми йдемо благоговійно споглядати суворий і могутній храм, що, за словами його літописців, нагонить жах: quae mole sua terrorem incutit spectantibus[48].
Трьох важливих частин бракує нині цьому фасадові: насамперед одинадцяти східців, які колись підносили його над рівнем землі; не вистачає також нижнього ряду статуй, що стояли в нішах трьох порталів, і верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавніших королів Франції, що прикрашали галерею першого ярусу, починаючи від Шільдеберга й кінчаючи Філіппом-Августом з королівською державою в руці.
А щодо сходів, то час, повільно й невпинно піднімаючи рівень ґрунту Сіте, поховав їх, паризький брук поглинув одного по одному всі одинадцять східців, завдяки яким було іще сильніше враження величної височини цієї споруди; час дав Соборові, можливо, більше, ніж забрав у нього, бо саме час укрив його фасад тією тьмяною патиною віків, завдяки якій період старості пам’ятників став періодом їхньої краси.
Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Хто вирізав саме посередині центрального порталу цю недоладну нову стрілчасту арку? Хто насмілився вставити туди, поряд з арабесками Біскорнетта, оті позбавлені смаку важкі різьблені двері в стилі Людовіка XV? Люди, архітектори, художники наших часів.
А всередині храму – хто повалив отого колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед інших залів, як шпиляста дзвіниця Страсбурзького собору серед дзвіниць? А безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів, уклінні, виструнчені, кінні, статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, військових; кам’яні, мармурові, золоті, срібні, мідні, навіть воскові, хто їх брутально вигнав з храму? Аж ніяк не час.
А хто підмінив старовинний готичний вівтар, пишно заставлений
Який своєю величчю нагонить жах на глядачів (лат.)
