дитиною, читачу, а може, ви такі щасливі, що лишилися нею і тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бігали на березі річки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, різко змінюючи напрямок, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Щодо мене, то я цілі дні ганявся за такими бабками і то були найприємніші, найкраще використані дні мого життя. Згадайте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли, бриніли, свистіли, гули, а в центрі того вихору тріпотів якийсь невловимий образ, затінений швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь тріпотіння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було ні торкнутися, ні побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострому кінчику очеретини, і ви, тамуючи подих, могли розгледіти видовжені прозорі крила, довгий емалевий одяг, двоє кришталевих очей, – який подив охоплював вас, і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота – на химеру. Згадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу і метушні.
Поет глибше й глибше поринав у свої марення.
«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, замріяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли рішилася захопити мене в такий спосіб. До речі, – раптом підвівшись, сказав він собі, пойнятий тим відчуттям реальності, яке становило суть його вдачі і філософії, – я не зовсім уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки її чоловік!»
З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.
– Чого вам треба? – запитала.
– Ви ще питаєте, чарівна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.
Циганка здивовано глянула на нього.
– Не розумію, що ви хочете сказати.
– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись, певен, що він, зрештою, має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?
І він простодушно обняв її за стан.
Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кінці кімнати, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося за одну мить.
Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.
Наш
