сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вільний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий і раніше, вельможний королю
Алтинів, бо я – філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44], – як нам відомо.
Король Алтинів насупив брови.
– Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло – це діло, а зрізати гаманець – ні.
Гренгуар силкувався сказати щось на своє виправдання, урвати дедалі бистріший потік гнівних слів.
– Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це латина.
– А я тобі кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не єврей і звелю тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, який стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!
І Клопен показав пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм «facitote caritatem» і тепер, не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано дивився на короля Алтинів, що так гнівався на нього.
Нарешті його величність Клопен заспокоївся.
– Отже, пройдисвіте, – сказав він, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?
– Безперечно, – відповів поет.
– Хотіти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; але рай і Арго – різні речі. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.
– Обшукаю кого завгодно, – відповів Гренгуар.
Клопен подав знак. Кілька арготинців десь пішли і за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподібних підставках для більшої стійкості. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, і Гренгуар мав приємність бачити, як її вмить поставили перед ним. Усе тут було, навіть мотузок, який граціозно гойдався під перекладиною.
«Навіщо це вони майструють?» – занепокоєно подумав Гренгуар.
Задзеленчали дзвіночки, і це поклало край його тривозі. Дзвеніло опудало, яке волоцюги підвісили за шию до шибениці. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахів – у червоному лахмітті, і на ньому стільки дзвіночків та бубонців, що їх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулів. Доки опудало гойдалося, дзвіночки дзвеніли, помалу затихаючи, і нарешті зовсім стихли: опудало, підкоряючись закону маятника, який витіснив водяний і пісковий годинник, повисло нерухомо.
Тоді Клопен показав Гренгуарові на стару розхитану лавку, поставлену під опудалом:
– Лізь сюди!
– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собі в’язи. Ваша лава шкутильгає, як двовірш Марціала: одна нога в неї – гекзаметр, друга – пентаметр.
– Лізь! – повторив Клопен.
Гренгуар виліз на лаву і, трохи побалансувавши, нарешті
А філософія і філософи охоплюють усе (латин.).
