король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.
Банда арготинців схвалила слова Клонена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них це просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Розраховувати йому було ні на що – в цьому страшному випробуванні лишалася зовсім крихітна надія на успіх. Поет вирішив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обібрати і яке, певно, було легше розчулити, ніж волоцюг. Безліч дзвіночків з мідними сердечками видавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.
– Ох! – пробурмотів Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб моє життя залежало від ледь помітного коливання найменшого з цих дзвіночків? О! – додав він, побожно склавши руки. – Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не брязкотіть.
Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.
– А якщо повіє вітер? – спитав.
– Тебе повісять, – не вагаючись, відповів той.
Побачивши, що йому нема на що сподіватися – ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість якось відкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долі. Заклав праву ногу за ліву, став на носок лівої ноги і простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, він, стоячи на одній нозі, захитався на лавці, що була тільки на трьох ніжках; машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.
– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землі, наче мертвий.
Над головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:
– Підніміть-но цього телепня і негайно повісьте!
Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.
Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:
– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму черепі були кишки самого папи.
Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Ніякої надії: всі реготали.
– Бельвіне Зірко, – звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лізь на поперечку.
Бельвін Зірка спритно виліз на поперечну жердину, і за мить Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.
– Тепер, – сказав Клопен, – тількино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’єш з-під цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому, на плечі; всі троє разом, зрозуміли?
Гренгуар здригнувся.
– Готові? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху.
