голос.
– Маю честь повідомити Українську Національну Раду, що до перевороту все готове і вже неможливо його відвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилі проти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, вже зранку його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлось зараз її втратити, – закінчив він.
Як не дивно, члени Національної Ради сприйняли ці слова спокійно і складалося враження, що всі чекали саме на того, хто це скаже. Але ніхто не спішив підтримати сотника Вітовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той ніяк не виражав своїх емоцій, як, зрештою, цього не робив ніколи.
– Я так розумію, пане сотнику, ви говорите від імені Військового Комітету?! – чи то запитав, чи підтвердив Левицький.
– Саме так, пане голово! – підтвердив Вітовський.
– І я гадаю, у вас є переконливі доводи ваших слів?
– Безперечно!
– Ви готові дати нам запевнення, що маєте досить сил, щоб це зробити?
– Так.
Кость Левицький зупинив свій погляд на небіжеві Огоновському. Невідомо чому, але той кивнув головою.
Дивно, але саме цей мимовільний жест переконав його у необхідності наступних дій. Кость Левицький підвівся зі свого місця.
– Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народові або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потім неволю! А може, і навпаки. Але вирішувати саме нам і саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пізно. Тому ми маємо зробити до завтра, вирішити саме зараз! Для обговорення вже немає часу. Тому я ставлю на голосування пропозицію Дмитра Вітовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вістей з Відня, взяти владу у Львові?
І першим підняв руку. Голова бачив, як спочатку несміливо, але потім все ж більше над головами виріс частокіл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вітовського:
– Пане сотнику, робіть те, що мали намір!
Дмитро Вітовський разом Любомиром Огоновським залишили приміщення Ради. Що там говорилося далі, вони вже не чули.
Їхній шлях лежав до вулиці Костюшка, де у «Народній гостиниці» ось уже другий місяць діяв Центральний Військовий Комітет.
3
Телефон у кабінеті професора задзеленчав якось тривожно, і Марія одразу відчула щось недобре. Професор Ревуцький ніколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише іноді увечері, коли затримувався у себе в лабораторії.
Марія підняла слухавку і почула голос професора Екснера. З колегою Ревуцького дівчина декілька разів зустрічалася тут, у квартирі, коли той бував у них в гостях.
– Фройлін Марія? Це Франц Екснер! – сказали на тому кінці дроту.
– Так, я вас слухаю, пане професоре!
Марія не змогла приховати тремтіння
