неї не відбере. За нього дівчина буде битися, хоч і відчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свій вибір ще того пам’ятного літнього дня шістнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому місті.
Дівчина погано розбиралася у політичних подіях, які вихором закрутили стомлену чотирирічною війною Європу. Більше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкі для всіх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз біля колишнього ерцгерцога Вільгельма і що на нього певні кола в Україні і тут, у Відні, покладають великі сподівання щодо майбутнього.
Але зараз Левко далеко, і надіятися можна лише на себе. Бо надія – це єдине, що у неї залишилося.
Несподівано для себе Марія вирішила, що дочку, якщо та у неї народиться, обов’язково назве Надією. Щоправда, як це звучатиме по-німецьки, на разі не знала.
4
Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.
Коли у кімнату зайшли Дмитро Вітовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутні у кімнаті військові повернули до них голови, а Вітовський не спішив поділитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстібнули шинелі і разом з «мазепинками» повісили їх на вішак. Одночасно підійшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова.
– Щойно Українська Національна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львові, – повідомив він.
Навколо столу почулося полегшене зітхання.
– Хоч Рада і дала нам дозвіл на дії, котрі ми збиралися робити і без цього дозволу, тим не менше це не знімає з нас відповідальності, – продовжував Вітовський. – Скоріше, навпаки. Пане курінний, викладуйте!
У Центральному Військовому Комітеті Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу і був найстарший і за віком, і за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять років. Хоч він і мав звання курінного, а Вітовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою.
– Так, пане сотнику! Пани офіцери, прошу отримати остаточні завдання! Насамперед нам потрібно знешкодити ті сили, що здатні чинити нам опір. Тому, поручнику Мартинець…
– Наказ, пане курінний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирічний офіцер.
– Ваше завдання: роззброїти сорок перший полк! Не думаю, щоб у румунських жовнірів виникло бажання у вас стріляти. Пообіцяйте, що вже завтра вони зможуть відправитися по домівках! Поручику Цьокан! Те саме з мадярськими жовнірами у школі Конарського!
Той лише кивнув головою.
– Залишається поліція! Не відомо, як вона
