що сьогодні Ґольдмунд відкритіше й охочіше сприймає його слова, що він має владу над ним. Через цей успіх він піддався спокусі сказати більше, ніж збирався, захопившись власною промовою.
– Поглянь, – сказав він, – порівняно з тобою я маю одну-єдину перевагу: я притомний, тоді як ти перебуваєш у напівсні, а іноді й зовсім спиш. Притомним я називаю того, хто, розуміючи й усвідомлюючи себе, знає свої найпотаємніші, ірраціональні сили, схильності й вади, як і те, чого від них можна очікувати. І щоб ти цього навчився, це і може бути для тебе сенсом зустрічі зі мною. У тебе, Ґольдмунде, дух і природа, свідомість і світ мрій дуже віддалені одне від одного. Ти забув своє дитинство, з глибин твоєї душі воно домагається тебе. І воно змушуватиме тебе страждати доти, поки ти його не почуєш. Досить про це! В притомності, як я вже казав, я сильніший за тебе, тут я за тебе кращий і тому можу стати тобі в пригоді. У всьому іншому, любий, ти кращий за мене – і станеш іще кращим, щойно зможеш сам себе знайти.
Ґольдмунд з подивом слухав, але при словах «ти забув своє дитинство» здригнувся, як уражений стрілою, хоча Нарцис не помітив цього, бо за своїм звичаєм говорив, заплющивши очі або дивлячись перед собою, наче так міг краще підбирати слова. Він не бачив, як обличчя Ґольдмунда раптово смикнулося і почало бліднути.
– Перевершую – я тебе, – пробелькотів Ґольдмунд, аби щось сказати; він ніби заціпенів.
– Звичайно, – продовжував Нарцис. – Такі натури, як твоя, з сильними і ніжними почуттями, одухотворені, мрійники, поети, сповнені любові, майже завжди перевершують нас – інших, нас – людей науки. Ваше походження материнське. Ви живете сповна, вам дана сила любові і переживання. Ми, інтелектуали, хоч часто наче й керуємо і правимо вами іншими, не живемо сповна, ми живемо в посуху. Вам належить повнота життя, сік плодів, сад любові, прекрасна країна мистецтва. Ваша вітчизна – земля, наша – ідея. Ваша небезпека – потонути в чуттєвому світі, наша – задихнутися в безповітряному просторі. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матері, я пильную в пустелі. Мені світить сонце, тобі – місяць і зірки, твої мрії про дівчат, мої – про хлопців…
З широко розплющеними очима слухав Ґольдмунд, як говорив Нарцис, ніби сп’янілий від власної промови. Чимало його слів ранили його, немов мечі; при останніх словах він зблід і заплющив очі, і коли Нарцис це помітив і злякано запитав, той, абсолютно блідий, згаслим голосом промовив:
– Одного разу сталося так, що я був зовсім розбитий і розплакався перед тобою – ти пам’ятаєш. Це не повинно повторитися, я ніколи не простив би собі цього – але й тобі теж! А тепер швидко йди геть і залиш мене одного, ти сказав мені жахливі слова.
Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було відчуття, що він говорив краще, ніж будь-коли. Тепер він бачив у сум’ятті, що якісь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, він хвильку зачекав, але нахмурене чоло Ґольдмунда змусило його поквапитися, і, збентежений, він побіг геть, щоб залишити друга
