про це пошкодує. – Едді зупинився, тримаючи коляску за ручки, стер з чола піт і подивився на Роланда. – Роланде, а в цьому передмісті дупи світу взагалі хто-небудь лишився? Чи вони всі рушили з місця й пішли далі?
– О, дехто лишився, на мій здогад.
Та то був не тільки здогад. Кілька разів, поки вони мандрували Шляхом Променя, на них потайки позирали чиїсь очі. Одного разу то була перелякана жінка, що пригортала до себе двох дітей, а третя дитина – немовля – висіла в неї на шиї в слінгу. Ще був старий фермер, наполовину мутант, у якого з кутика рота звисало й посмикувалося щупальце. Цих людей Едді й Сюзанна не помітили, не відчули вони й інших, які (Роланд був цього певен) ховалися в лісі та у високій траві на всьому шляху їхнього простування. Едді та Сюзанні ще багато чого слід було навчитися.
Утім, деяких навичок вони все-таки вже набули. Бо Едді спитав:
– Це ті, кого Юк весь час нюхом чує позаду?
– Не знаю. – Роланд хотів було додати, що у дивних пухнастикових думках було присутнє ще щось, але вирішив промовчати. Стрілець багато років провів без ка-тету, і для нього стало звичкою тримати все в собі. Звичкою, якої йому треба було позбуватись, якщо він хотів, щоб тет залишався міцним. Але не тепер, не цього ранку.
– Ходімо, – сказав він. – Я певен, Джейк чекає нас попереду.
2
За дві години, незадовго до полудня, вони піднялися на схил і там зупинилися. Під ними поволі котила свої води широка ріка, свинцево-сіра під захмареним небом. На північно-західному березі (з їхнього боку) стояла споруда, зовні схожа на клуню й пофарбована в колір такого яскравого відтінку зелені, що мовби волав до мовчазного неба. Вхід у клуню чорнів над самою водою на палях тієї самої зеленої барви. До двох паль було прив’язано товстелезним тросом великий пліт, дев’яносто на дев’яносто футів[1] завбільшки, розмальований у червоно-жовті смуги. Посередині стирчала висока дерев’яна жердина, схожа на щоглу, тільки без вітрил. Перед щоглою було розставлено декілька плетених крісел, повернутих до берега річки, ближчого до них. В одному зручно вмостився Джейк. А поряд з ним сидів старий чоловік у неосяжному солом’яному брилі, мішкуватих зелених штанях і лонґбутсах. На ньому була тонка біла сорочка – такі в світі Роланда називали «слінкам». Джейк і старий наминали величенькі на вигляд брутерботи. Від цього видовища рот у Роланда наповнився слиною.
За ними, на краю помальованого по-клоунськи плота, сидів Юк і захоплено вдивлявся у своє відображення у воді. А може, у відображення сталевого троса, натягнутого вгорі над річкою.
– Це Вайє? – спитала Сюзанна у Роланда.
– Атож.
Едді хитро всміхнувся.
– Вайє моє… – Він здійняв руку над головою і помахав. – Джейку! Гей, Джейку! Юк!
Джейк помахав у відповідь, і хоча до річки та плота, пришвартованого біля її берега, лишалося чверть милі, всі вони, однаково гострозорі, побачили
– 30 x 30 м. (
