шериф Піві обмінявся рукостисканнями з чоловіками, які, здавалося, були страшенно раді нас бачити.
– Еге ж, Білл Кенфілд, бачу тебе добре, друже підпаску.
Найвищий з них зняв капелюха і притис його до грудей.
– Я більше не підпасок. А може, й підпасок, не знаю. Якийсь час я тут був Кенфілдом з Джеферсона, як я сказав тому, хто відповів по клятому говорильнику, бо я вписався лише минулого місяця. Сам старий Джеферсон дивився на мій підпис, але тепер він мертвий, як і решта.
Він болісно проковтнув слину. Борлак підскочив і опустився. На тлі надзвичайно блідої шкіри щетина в нього на обличчі виглядала дуже чорною. Спереду на його сорочці підсихало блювотиння.
– Його жінка й дочки теж пішли на галявину. Ви їх упізнаєте за довгим волоссям і їхніми… їхніми… ай, ай, Людино-Ісусе, та як таке бачиш, то думаєш: і чого я не родився сліпим? – Він підніс капелюха до обличчя, щоб затулитися, і заплакав.
– Шерифе, це стрільці? – спитав один із напарників Кенфілда. – Якісь вони замолоді, щоб стріляти, нє?
– За них не турбуйтеся, – відказав Піві. – Розкажіть, що вас сюди привело.
Кенфілд опустив капелюха. Очі в нього були червоні й заплакані.
– Ми втрьох стали табором на Чистих. Загнали в отару овець, що відбилися, і збиралися вже заночувати. Та потім почули, що на сході хтось кричить. Нас розбудили ці крики, а спали ми міцно, бо дуже вже зморені були. А потім ми почули постріли, два чи три. Вони стихли, і знову були крики. А ще рикав і гарчав якийсь звір – великий звір.
– Схоже було на ведмедя, – сказав один із напарників.
– Ні, не схоже, – заперечив третій. – Геть-чисто не схоже.
– Я знаю одне: гарчало на ранчо, – сказав Кенфілд. – Було до нього чотири милі з того місця, де ми табором стояли, а може, й шість, але на Чистих звук далеко розлягається, ви ж знаєте. Ми сіли на коней, але я прискакав сюди раніше за цих двох, бо я був записаний, а вони тільки підпаски.
– Я не розумію, – чесно зізнався я.
Кенфілд повернувся до мене обличчям.
– У мене був кінь з ранчо. Хороший кінь. А у Сніпа й Арна – тільки мули. Ми їх там прив’язали, разом з іншими. – Він показав на загін для худоби. Саме тоді сильний порив вітру погнав перед собою пилюку і вся худоба галопом помчала геть, немов хвиля здійнялася.
– Вони досі перелякані, – зауважив Келлін Фрай.
– Не лише вони, – сказав, дивлячись на барак, машиніст Тревіс.
Коли Кенфілд, новий погонич (тобто найманий робітник) доїхав до ранчо, то крики вже увірвалися. Рикання звіра теж, хоча звідкілясь долинало гарчання. То двоє собак билися за рештки. Знаючи, на якому боці печива мед, Кенфілд обійшов барак (і псів, що в ньому гарчали) і попрямував до садиби. Парадні двері стояли відчинені навстіж, у коридорі й на кухні горіли гасові світильники, але на його наполегливий стук ніхто не вийшов.
Леді-сей Джеферсон він
