насправді, то міг знімати одяг, коли відчував, що наближається напад, ховати його, а потім просто до нього повертатися. Та якщо він не знав…
Ниточка була тоненька, проте краще, ніж нічого. Якщо обережно, щоб не порвати, потягти за тоненьку ниточку, можна й усю одежину розплести.
– Добраніч, Роланде.
– Добраніч, Джеймі.
Я заплющив очі й подумав про матір. Того року я часто її згадував, але вперше то були думки не про те, як вона виглядала мертвою, а про те, якою красунею вона була в моєму ранньому дитинстві, коли сиділа біля мене на ліжку в кімнаті з кольоровими шибками у вікнах і читала мені казки. «Поглянь, Роланде, – казала вона. – Ось пухнастики-шалапути, посідали рядочком і нюхають повітря. Правда ж, вони знають?»
«Так, – відповідав я. – Шалапути знають».
«А що вони знають? – запитувала жінка, яку мені судилося вбити. – Що такого їм відомо, дорогенький мій?»
«Вони знають, що наближається старкбласт», – відповідав я. Мої повіки вже обважніли, і за кілька хвилин під музику її голосу я поринав у сон.
Так само, як поринув тепер, слухаючи, як надворі зривається ураганний вітер.
Я прокинувся, коли надворі ще тільки благословлялося на світ, від різкого звуку: ДЗІНЬ! ДЗІНЬ! ДЗІННННЬ!
Джеймі лежав на спині, розкинувши ноги, й хропів. Я витяг із кобури один свій револьвер, вийшов у відчинені двері камери й почовгав на той владний звук. Дзвонив джин-джен, предмет гордості шерифа Піві. Та відповісти на дзвінок шериф не міг – він спав удома, у своєму ліжку, й контора була порожня.
Стоячи з голими грудьми, з револьвером у руці, одягнений лише в кальсони й слінкам, у якому я спав (бо в камері було жарко), я зняв зі стіни конус для слухання, приклав вузький кінець до вуха і нахилився ближче до трубки для розмов.
– Так? Слухаю?
– Це хто?! – заверещав чийсь голос, та так гучно, що мені у вухо наче гвіздок встромився від болю. У Ґілеаді були джин-джени, і працювало з них не менше сотні, але в жодному голос не було чути так чітко, як у цьому. Я відставив конус подалі від вуха, та все одно чув той голос. – Алло? Алло? Проклята богами штука! АЛЛО?
– Я вас чую, – відповів я. – На півтону нижче, заради вашого батька.
– Хто це? – Голос на тому кінці дроту стих рівно настільки, щоб я міг трохи наблизити конус до вуха. Але не прикласти, ні, вдруге я таку помилку робити не збирався.
– Помічник. – Ми з Джеймі Декері були останні люди у світі, кого можна було назвати помічниками шерифа, проте найпростіша відповідь зазвичай найкраща. Завжди найкраща, я думаю, коли розмовляєш по джин-джену з чоловіком, у якого паніка.
– А де шериф Піві?
– Вдома з дружиною. Здається, ще й п’ятої ранку немає. А тепер скажіть, хто ви, звідки говорите і що сталося.
– Це Кенфілд з Джеферсона. Я…
– З якого Джеферсона? – За спиною я почув чиїсь кроки й повернувся,
