разів, у Ґілеаді та Меджисі, проте такого ще бачити не випадало. Джеймі також. Він був так само блідий, як і Кенфілд, і я міг лише сподіватися, що він не зганьбить свого батька, знепритомнівши. Але я даремно хвилювався: невдовзі він уже стояв навколішки на кухні й роздивлявся декілька велетенських звірячих слідів із кривавою облямівкою.
– Це справді ведмежі сліди, – сказав він, – але, Роланде, таких величезних ведмедів не буває. Навіть у Нескінченному лісі такі не водяться.
– Один такий, хлопче, побував тут учора, – зауважив Тревіс. Він подивився на тіло дружини хазяїна ранчо і здригнувся, хоча її труп, як і тіла її безталанних дочок, прикрили ковдрами, принесеними з горішнього поверху. – Я радо повернуся назад у Ґілеад, де такі істоти хіба що в легендах живуть.
– Про що ще нам говорять ці сліди? – спитав я у Джеймі. – Що-небудь можна зрозуміти?
– Так. Спочатку воно пішло в барак, де було найбільше… найбільше їжі. Гамір, напевно, перебудив чотирьох мешканців садиби… шерифе, їх було тільки четверо?
– Еге ж, – кивнув Піві. – Є ще двоє синів, але, здається, Джеферсон відправив їх на аукціон у Ґілеад. Ото буде їм горя, коли повернуться.
– Хазяїн ранчо залишив своїх жінок і побіг до барака. Постріли, які чули Кенфілд і його товариші, певно, були з його рушниці.
– Щось не дуже вона йому допомогла, – завважив Вікка Фрай. Батько вдарив його по плечі й наказав замовкнути.
– Потім тварюка прийшла сюди, – вів далі Джеймі. – Леді-сей Джеферсон і дівчатка, я так собі думаю, вже були на кухні. І думаю, сей наказала донькам тікати.
– Еге ж, – сказав Піві. – Вона намагалася затримати звіра, щоб вони встигли втекти. Судячи з усього, так і було. Та тільки не помогло. Якби вони були перед будинком, якби бачили, яка ця мерзота здоровенна, то вона б теж побігла і ми б їх усіх трьох знайшли там, на землі. – Він глибоко зітхнув. – Ходімо, хлопці, подивимося, що там, у бараку. Хоч би скільки ми чекали, гарнішим те видовисько не стане.
– Я краще залишуся біля загону з цими ковбоями, – сказав Тревіс. – З мене досить і того, що я вже побачив.
– Тату, можна я теж лишуся? – затинаючись, промовив Вікка Фрай.
Келлін подивився на бліде перелякане обличчя сина і дозволив. Перед тим як відпустити хлопчика, він поцілував його в щоку.
За десять футів перед бараком земля перетворилася на криваве місиво з відбитків чобіт і пазуристих звіриних слідів. Неподалік, у гущавині бур’янів, лежав старий короткоствольний чотиристріл із зігнутим на один бік стволом. Джеймі по черзі показав на плутанину слідів, на рушницю, на відчинені двері барака. Потім здійняв брови, мовчки питаючи мене, чи я це бачив. Я все бачив дуже добре.
– Це тут потвора, шкуряк у подобі ведмедя, зустрілася з хазяїном ранчо, – сказав я. – Він встиг кілька разів вистрелити, потім кинув рушницю…
– Ні, – заперечив Джеймі. – Зброю в нього забрала потвора. Ось чому ствол зігнутий. Може, Джеферсон повернувся, щоб тікати. А може, стійко утримував
