це було ризиковане лікування. Але ті люди знали, на що вони йдуть. І, – тут він заговорив голосніше, щоб заглушити опір, який я мав намір висловити, – то були прості речі. Я знав причину. Вийняти наконечник і древко стріли та вичистити рану. Розрізати веред і випустити заразу зі стопи Грейдін. Але з тобою справа не така проста. Ні Джонкві, ні я не знаємо достеменно, що в тебе не так. Чи це наслідок отрути, яку дала тобі Кеттрікен, думаючи, що ти приїхав убити її брата? Чи це те отруєне вино, яке наготував тобі Регал? Чи ті побої, яких ти зазнав від нього пізніше? А потім ти мало не потонув. А може, це все поєдналося, зробивши з тобою таке. Ми цього не знаємо, тому не знаємо, як тебе лікувати. Ми просто не знаємо.
На останніх словах його голос здригнувся, і я раптом побачив, як співчуття до мене пересилило його роздратування. Він ступив кілька кроків, зупинився, щоб глянути на вогонь.
– Ми багато про це розмовляли. Джонкві знає чимало гірських премудрощів, про які я й не чув. А я розповів їй про ті ліки, які сам знаю. Але ми обоє погодилися, що найкраще дати тобі час одужати. Не бачимо, щоб тобі загрожувала видима смерть. Можливо, з часом твоє тіло зуміє вивести залишки отрути або зцілитися, усунувши всю заподіяну тобі шкоду.
– Або ж, – тихо додав я, – таким я й зостануся до кінця життя. Ця отрута чи побої ушкодили щось у мені назавжди. Проклятий Регал, так побити мене ногами, зв’язаного.
Барріч застиг, наче скрижанівши. По тому тяжко впав на крісло, що стояло в тіні. У його голосі чутно було поразку.
– Так. Це також можливо. Але невже ти не бачиш, що ми не маємо вибору? Я міг би лікувати тебе так, щоб вигнати отруту з твого тіла. Але якщо це не отрута, а внутрішнє ушкодження, то це б тебе лише ослабило. Тобі довелося б зцілюватися самому, і то значно довше.
Він глянув у полум’я та здійняв руку, торкнувшись сивого пасма на скроні. Не я один став жертвою зради Регала. Сам Барріч лише недавно видужав від удару в череп, що вбив би будь-кого менш твердоголового, ніж він. Я знав, що довгий час йому паморочилося в голові та двоїлося в очах. Не пам’ятаю, щоб він колись скаржився. Мені вистачило пристойності, аби відчути дрібку сорому.
– То що ж я маю робити?
Барріч почав, наче прокинувшись зі сну.
– Те, що ми й робимо. Чекати. Їсти. Відпочивати. Бути до себе поблажливим. А тоді побачимо. Невже це таке страшне?
Я пропустив його питання повз вуха.
– А якщо краще не стане? Якщо так воно й залишиться і тремтіння чи напади можуть статися кожної миті?
Він не відразу відповів:
– Тоді живи з цим. Багато людей живе з гіршим. Більшу частину часу з тобою все гаразд. Ти не сліпий. Ти не паралізований. Ти ще при здоровому розумі. Тож перестань гризтися тим, чого ти зробити не можеш. Чому б тобі не задуматися про те, чого ти не втратив?
– Чого я не втратив? Чого я не втратив? – моя злість здійнялася, наче пташина зграя, яка злетіла, гнана панікою. – Баррічу, я безпорадний. Я не можу таким повернутися до Оленячого замку.
